Колись авторка цієї статті мріяла написати цикл матеріалів про – умовно – суперменів Старобільщини. І щоб першим у цьому циклі був есей чи нарис про Сергія Летучого. Ми з ним встигли зробити чимало матеріалів для місцевого друкованого медіа. Про музику зокрема і мистецтво в цілому. Про Старобільськ зокрема й Луганщину в цілому. Про безбар’єрність, про ту смугу перешкод, яку щодня долає людина з інвалідністю, людина з обмеженими можливостями, з певними фізичними особливостями – на прикладі Старобільщини, Луганщини й Сполучених Штатів Америки.
Іноді є відчуття, що лише мені – принаймні з журналістів/-ок, для публікації Сергій розповідав наступне. Він вступив до музичного училища як акордеоніст. І через стан здоров’я через певний час просто не зміг тримати в руках акордеон. І повністю перейшов на гітару – шаленими зусиллями, шаленою працею. І він зізнавався: “Після цього ще роки з два мені аж фізично хотілося взяти в руки акордеон”. З тих пір минуло чимало років, усе докорінно змінилося, і, здається, про цю деталь біографії Сергія нагадую читачам – та й самому Сергієві – лише я…
А ще авторка статті намагалась водити своїх дітей на концерти й інші заходи за участі Сергія Летучого. Бо не так багато було в Старобільську, та й на Луганщині загалом, культурних подій такого рівня.
А тепер Сергій долучився до проєкту “Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі” й розповів про те, до чого свого часу ми не “докопалися” на наших інтерв’ю старобільського періоду – у кав’ярні “Тет-а-тет”… І це дає надію, що цикл про надлюдей – дозволимо собі це слово – Старобільщини й Луганської області все-таки з’явиться. Не в останню чергу завдяки нашому проєкту.
Далі – пряма мова Сергія. Шкода, що друкований текст не передає його інтонацій.
Дитинство: “Мене звати Сергій Летучий…”
“Мене звати Сергій Летучий. Я родом з міста Старобільськ Луганської області. Зараз живу в місті Ужгород. Я музикант, автор пісень, громадський діяч, культурний менеджер, чоловік, українець.
…Перший мій спогад – це десь коли мені було три роки. Ми їдемо з мамою в автобусі в село до родичів, у Калмиківку… Пам’ятаю, що мені було дуже радісно. Напевно, з того часу я і люблю подорожувати.
…До школи мій день починався з того, що я йшов у садочок – мама мене туди водила. Здається, він називався “Зірочка”, чи якось так. Що ми там робили? Бігали, гралися в щось. Пам’ятаю, ще якісь завдання виконували – бур’ян рвали, наприклад. Я був дуже комунікабельний, тому в мене там були друзі: ми спілкувалися, гралися, бігали. Конкретно ігри вже не згадаю – здається, “ладки” чи щось подібне.
…У дитинстві в мене була іграшка – “Старий Хоттабич”. Гумовий. З довгою білою бородою. Здається, синьо-білого або просто синього кольору. І ось батько казав мені, що Хоттабич не вміє розмовляти російською. Тому першою мовою, якою я говорив, була українська.
Взагалі батько родом із Калмиківки – там жили мій дідусь, бабуся, родичі. У селі здебільшого говорили українською, а в місті – російською. Батько розмовляв українською, мама – російською. Якось так склалося. Мова, якою я здебільшого спілкувався в школі, вдома і з друзями, – це була російська. Хоча… Я б сказав, що це був такий суржик.
Я пам’ятаю батько мені розповідав віршика: “Падав сніг на поріг, кіт зліпив собі пиріг”… Йой, забув далі. Потім щось про те, що стало тепліше… Коротше, сніг розтанув. Суть така. Вже не пам’ятаю повністю.
Книги здебільшого в дитинстві читав російською. У школі, звісно, були й українською. А телепередачі… Пам’ятаю: здається, на “1+1” було щось, де свинку ховали, і її треба було шукати. Потім – “Шоу довгоносиків”, “СВ-шоу”. “Територія А”. Ще був малий… Пам’ятаю уривками. Пономарьов: “Зіронька моя-а-а…2. “Океан Ельзи”, “Скрябін”, “ВВ”. Це ж і Анжеліка Рудницька. Пам’ятаю, що в 90-х був такий підйом українськості – музики, творчості. “Танок на майдані Конго”, “Тартак” – класно. Тобто, українська музика в моєму дитинстві була присутня. Хоча, якщо чесно, я слухав і російську, і українську, і закордонну. Пам’ятаю, що по телевізору вже почали робити український дубляж. І це було класно – мені він подобався. “Друзі”, ще якісь серіали… “Всі жінки – відьми”. І український переклад мені подобався більше, ніж російський”.
Традиції: Борщ слобожанського кольору й шок на кладовищі
“Якщо говорити про речі, які мають особливе значення для родини – точно знаю, що це ікона Божої Матері – ще від прабабусі, а може, й давніше. На жаль, вона залишилась на Луганщині, в окупації. Це дуже давня ікона.
Ще пам’ятаю дідову ложку – здається, срібну.
Фотографії… У батька було хобі – фотографія. І в нього залишилося багато цікавих, прикольних знімків – ще чорно-білих, на папері, з дитинства. Вони теж, на жаль, залишились там, в окупації.
Родинні рецепти… Ой, що ж згадати… Зелений борщ! Мама готувала його по-особливому – її, здається, навчила ще бабуся. Потім борщ… Звичайний. Я зараз живу на Закарпатті – тут його готують такого більш бурякового кольору. А у нас, на Луганщині, борщ був більш червоний, томатний.
І от мене тут, на Закарпатті, пригостили борщем – одна бабуся, теж переселенка з Луганщини. І він був саме того, нашого кольору. Смак, може, не кардинально інший, але цей колір… слобожанський. І для мене це стало чимось дуже близьким, рідним. Мені важливий цей колір борщу.
Що ще… А, таке у нас було – “Наполеон”, медовик. Але вони зовсім не такі, як у магазинах. Це якісь родинні рецепти, від бабусі. Я ніде більше такого не куштував. Той медовик – він ніби медовик, але зовсім інший, ніж у кафе чи магазинах. І “Наполеон” – теж інші коржі… Це теж така традиція, що передалася. І я просто ніде не можу знайти такого смаку, як готує мама. Це щось наше, родинне”.
Щодо традицій – ну, звісно, кутю носити, посівати, Маланка… Взагалі – готувати кутю.
Тут, на Закарпатті, наприклад, на Великдень не ходять на кладовище і не їдять там. Я раніше думав, що всі так роблять – приходять, поминають, їдять… Але коли до мене приїхали друзі із Закарпаття в Старобільськ, ми поїхали в моє село, до родичів. І вони мене запитали: “А що це у вас на кладовищі – столи, лавки?”
Я кажу: ну як, щоб поминати родичів.
Для них це був шок. Справжній шок – що на кладовищі їдять, що там згадують історії, що можуть навіть радіти, сміятися! І що родичі всі разом збираються.
У нас чомусь так було: в селі збиралися на останній день, а в місті – в перший. Тому я спочатку був у місті – ми там збиралися з родичами. А вже на сьомий день їхали в село”.
Річка й крейдяні гори. І рецепт каші
“У Старобільську в дитинстві найважливіше місце – це, в першу чергу, річка. Це топ. Айдар. І парк – я вважаю, що в Старобільську був найкрасивіший парк у Луганській області на той момент. Зараз окупанти його переробили, фактично знищили цю пам’ять.
Роща в Старобільську… Дерева, абрикоси – це теж для мене важливо.
Крейдяні гори. Я раніше думав, що це щось звичайне, але потім зрозумів, що це наша унікальність. Не всюди є такі гори. Ми з друзями любили ходити туди – просто казали: “на гору”. Там варили кашу.
До речі, це теж традиція. У Старобільську була така штука – “ходити на кашу”. Влітку хоча б раз треба було піти: або в рощу, або в “Шервуд” – у нас був такий парк, ми його так називали – і зварити кашу.
На Закарпатті не варять кашу… Вони не знають, що це таке. Вони варять бограч. Наша каша – куліш – для них це незвично.
Ми ходили з друзями на крейдяні гори, варили цю кашу: береш котілок, дрова, розпалюєш вогонь. Інгредієнти прості: пшоно, картопля, морква, цибуля. М’ясо або тушонка. Зелень. Хтось ще додає сало, болгарський перець. В кінці можна вбити сирі яйця. Спеції – класика: перець горошком, лавровий лист, сіль. І обов’язково – в кінці береш поліно з вогнища і прямо в кашу: шшшшш… Тоді з’являється той самий запах.
Пам’ятаю одну історію: спускалися з гори, у мене був рюкзак із котелком. Один друг ішов попереду, інший – позаду. Іду, і раптом чую якийсь шум. Обертаюся – а мій друг котиться з гори, збиває мене, і ми вже вдвох котимося вниз. А я з рюкзаком, як черепаха: тудудук-тудудук-тудудук… В результаті всі в крейді. Роздяглися до трусів, трохи обтерлися водою – бо ж поруч річка.
…Це взагалі неймовірне місце: річка, крейдяні гори, ще й ліс на них, і звідти видно місто.
Вже в дорослому віці я ходив туди сам. Залазив десь у лісі, розпалював вогнище, запікав картоплю, робив чай. Брав із собою тільки ніж – і міг так блукати годинами: туди-сюди, а вже п’ять годин минуло”.
Отут авторці статті хотілося її завершити. Бо хотілося плакати. Бо в авторки – свої стосунки з крейдяними горами.
Але монашка з мітлою і гра у “войнушки” варті ще однієї короткої главки.
“Войнушка”, п’ять собак і монашка з мітлою
“У нас була військова частина біля монастиря. І ми там любили грати у “войнушки”. Нас сторож постійно ганяв. Там ще п’ять собак було. Але ми все одно туди лазили. Робили собі якісь перепони, десь пролізти, залізти…
Пам’ятаю, були такі пістолети на пульках – і ми з ними грали. Ми там ще трохи щось крали – скло знімали, скловату, якісь штуки. Але для нас це було як пригода.
І от одного разу сторож нацькував на нас п’ять собак. Ми тікаємо, перелазимо через паркан. Я пам’ятаю цей паркан: з одного боку не дуже високий, але все одно треба було добре підстрибнути – прямо така фізуха. А з іншого боку – дуже високий, і там ріс дикий виноград, ми по ньому злазили.
Друзі вже перестрибнули, я теж заліз – і бачу, що міліція йде дорогою. Я тоді заховався прямо на паркані, він кам’яний був, і почав повзти ближче до монастиря. Думаю: зараз пройдуть – і я злізу.
І тут чую – в мене летить камінець: один, другий, третій. Піднімаю голову – а там монашка з мітлою. Як почала мене бити. Я з того паркану швидко спустився, а друзі сидять, ніби вони не при справах.
От таке було дитинство. Веселе.
Ми багато грали в м’яч, у “квадрат”. Прямо постійно. Це було в першій школі – потім вона стала гімназією, де я вчився. Ми там грали у “квадрат” безкінечно.
М’яч для мене взагалі був особливою річчю в дитинстві. Мама – тренерка з волейболу, тому м’яч у мене був завжди. Я, по суті, виріс із м’ячем.
Ще робили собі щось типу «бігу з перешкодами». У нас у школі була «фортеця», «крепость» – так ми її називали. Там періодично билися. Типу: «підемо в крепость». Якщо був якийсь конфлікт – він вирішувався там після школи. Я теж там кілька разів бився… Зараз згадую – аж горло починає першити. Така реакція.
Але не тільки билися – там ще грали в «ладки», лазили, бігали. Та «крепость» була небезпечна: зверху нерівні такі виступи, як у справжніх фортецях. Ми по них бігали, падали, хтось розбивав голови… Згадую дитинство, та взагалі не розумію – як я вижив?
Ми багато хуліганили. У нас це називалося “шухарити”. Типу: “йдемо шухарити?” – “та пішли”. Розважалися як могли.
І ще важливе місце – музична школа. Я ходив туди з дитинства: акордеон, гітара. Ходив на все, що можна – сольфеджіо, музична література, навіть церковний хор… Коли мене в дитинстві запросили туди, батько сказав: “Іди, навчишся по нотах співати”. Хе-хе-хе… І реально це мені допомогло.
Потім я взяв ще додатковий інструмент – гітару, ходив в ансамбль. У підсумку музичну школу закінчив по акордеону і гітарі. В останній рік ще ходив у оркестр.
Коротше, спорт і музика… Точніше – музика і спорт завжди йшли поруч зі мною. Тато – музикант, мама – тренерка з волейболу. І якось так воно все складалося…
Тато, до речі, хоч і музикант, але на всі руки майстер – міг усе полагодити. І будівництво, і радіотехніка. Дуже любив читати.
Взагалі я майже не сидів удома: то боротьба, то бокс, то волейбол, то ще щось. Гаджетів тоді не було, приставку мені не купували. І якось усе дитинство пройшло на вулиці”.
***
Напевно, досить для однієї статті.
Далі буде… Про ключі від дому й усвідомлення себе українцем.
До речі, близька подруга авторки статті ходила на волейбол на секцію до мами Сергія Летучого… Отаке…
***
Зі спогадами Сергія Летучого працювала Юлія Сабаєва
Проєкт реалізується ГО “Центр спільного розвитку “Дієва громада” у партнерстві з Луганським обласним краєзнавчим музеєм, ГО “Арт-Резиденція Плюс-Мінус” та Старобільською районною державною адміністрацією в рамках проєкту “Спадщина. Простір для роботи” за підтримки міжнародного благодійного фонду “ІЗОЛЯЦІЯ. Платформа культурних ініціатив” та програми “Партнерство за сильну Україну”, яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.