Сергій Горєлов народився в Сіверськодонецьку в 1975 році. За вишівським дипломом він інженер-електронік. У різні періоди життя працював електромеханіком, журналістом. Зараз, мешкаючи в шотландському місті Мотервелл (Motherwell), є складським працівником.
Напевно, з професійних причин – його вміння спостерігати, аналізувати й рефлексувати має такий собі технічно-журналістський характер. Пан Сергій згадує й констатує цікаві показові факти, додаючи до них мінімум емоцій. Додати емоції – то вже завдання наших читачів.
Здебільшого наводимо пряму мову співрозмовника – так точніше.
Про водонапірну вежу й ідентифікацію себе українцем
“Моє дитинство минуло в місті Сіверськодонецьк. Тоді він називався Сєвєродонецьк. Часто виїжджали до Запорізької області, в Мелітополь, де було дуже багато черешень… А в Сіверськодонецьку – запам’яталося – біля мого будинку була така водонапірна башта, котра стояла похилена, немов знаменита Пізанська. І було відомо, що вона не працювала жодного дня, тому що коли її збудували комуністи, то вже виявилося, що це застаріла технологія – подача води через такі башти. І вона така стояла – найвища споруда у моєму районі міста, з мого двору було її дуже добре бачити. І такий абсурд вона символізувала! Цей сенс завжди мене вражав у дитинстві.
І там була роща, шовковиця це там росла на путі до “Азоту”. Там біля неї нічого не було, вона така була пуста зсередини. Коли до нас приїхала знімальна група Сашка Протяга з Маріуполя, я їх повів туди. І всередині цієї башти ми зняли трошки там для фільму їхнього. Там трошки показали, яка вона колоритна. Вона вже там розфарбована вся була, там якісь екстремали на неї залазили. Ну, така споруда, яка символізує цей соціалізм, чи комунізм…
…Уже у молоді роки я якось потрапив на виробництво себацинової кислоти. Це для ракет робили в Сіверськодонецьку. Для бойових ракет. І таке теж було… Його побудували… Але воно мало працювало. Здається, на повну потужність так і не вийшло. І взимку виглядала наче така чорнобильська якась зона. Вся засніжена. Навіть немає оцих цих слідів… Тільки якась собака там десь пробіжить. Ці заброшені будівлі всі проржавілі. Така урбаністика декадансу. До речі, оцю башту, здається, її розбили окупанти у 2022 році. Все таки символу мого дитинства вже немає.
…Я пригадаю, як почав ідентифікувати себе з Україною. В дитинстві був в нас чорно-білий телевізор. Тоді там здебільшого показували якусь нудоту, ну, максимум мультфільми. Але часто показували футбол. У мене вкарбувалося, що “Динамо Київ” – найсильніший клуб. І що земляки з України – вони перемагають цих москалів. Тобто, чемпіони. Це 1980 рік, 5 років мені було.
Коли ми поїхали до родичів у Краснодарський край, на Кубань – виявилося, що вони вважали себе чорноморцями. Кубань – вона ж така кланова. Там оці касти: чорноморці, козаки лінійці, козаки іногородні із інших міст… І чорноморці – це, типу, ті, хто від походить від запорізьких козаків, які першими все це заснували. Тому мій дідусь вболівав за київське” Динамо”! Мене це здивувало. Думалось: якщо він живе у Росії, то він за “Спартак” якийсь може вболівати… Ну, а він був за “Динамо Київ”. І я за “Динамо Київ”. І мій батько. Хоча з батьком у мене в цьому плані були дещо розбіжності… Він казав, що важливо, щоб перемагала будь-яка українська команда за першості СРСР, не обов’язково “Динамо”. Ну таке…”
Великі бійки й сусідство з магазином “Вино Водка”
“Дитинство – це таке звичайне совдепівське дитинство. З негативного… Було, що там оці “рубилова” тоді ж вже були там, намагалися якось щось там, дрібні гроші там вимагати. Ну, таке, воно не дуже мене… Я не давав гроші. Також були великі бійки. Бачив я, як дорослі билися там до крові, головою об асфальт, район на район… Взагалі оця тупня в школі… Так, школа обтяжувала. Я нормально вчився, але не полюбляв оце всяке. А, ну, з такого “веселого” – мене призначили тоді політінформатором. Це були політінформації по п’ятницях, здається. І я намагався якось зпетляти з цього. Тому, коли, наприклад, там було Горбачов з Рейганом зустрічався, я вийшов з докладом про якусь дівчинку, котра допомагала бабусі. Мені вчителька: “Як це? Горбачов з Рейганом зустрівся!?” Я кажу: “Ну, от з таких з маленьких вчинків, як допомога бабусі, це теж складається наше буття не менше, ніж з діалогів політиків.
…Я жив біля магазину “Вино Водка”. І там такі великі черги алкашів були завжди... В нашому подвір’ї біля вікон можна було побачити знаменитих людей Сіверськодонецька. Там часто бував капітан футбольної команди “Сєвєродонецький хімік”, наприклад – розпивав з друзями. А потім почалася боротьба з пияцтвом, і з цього магазину щось зробили… Якийсь там овочевий. І якось туди завезли апельсини марокканські, чи що. Вистроїлася велика черга, я три часи там простояв, щоб взяти. І переді мною закінчилося, нічого не взяв. Тільки можна було бавитися ящиками, упаковками з цих апельсинів, котрі складали в нашому подвір’ї. І ми їх там буцали. Така от драма”. (посмішка).
Про українську мову на теренах Сіверськодонецька у певний період
“У моєму дитинстві в місті спілкувалися російською, а українську можна було почути від вихідців з місцевих сіл. Але їм було не дуже так просто. Наприклад, якщо якісь діти приходили навчатися до школи і розмовляли тільки українською, над ними посміювалися. І вони згодом переходили на російську. Також деякі взагалі підписували звільнення від навчання української мови — батьки якось це аргументували”, – згадує пан Сергій.
Стосовно медіапростору він згадує, що українською читав спортивну пресу – та газета, яка його цікавила, виходила саме українською.
“Багато цікавих книжок про якихось та діячів громадянської війни чи Другої світової теж були тільки українською мовою в бібліотеках. Тому я вільно все читав”, – розповідає Сергій Горєлов. І так само згадує про “Катрусин кінозал”.
Зазначає, що ближче до його підліткового віку в медіапросторі з’явилися цікаві телепрограми української молодіжної студії “ГАРТ”.
“По радіо “Промінь” також були музичні цікаві випуски. Навіть якось прокрутили концерт “Sex Pistols” у британській в’язниці. Так, повністю причому! Це було прикольно. …Так що, українська мова, хоч і не була мовою спілкування у моєму дитинстві, але всю повсюди вона була присутня кожен день. І тому, коли прийшов час якось мені в журналістиці перейти з російської на українську, це не склало особистих великих проблем. На англійську перейти виявляється значно важче”, – каже Сергій.
Підготували В’ячеслав Бондаренко, Юлія Сабаєва
Проєкт реалізується ГО “Центр спільного розвитку “Дієва громада” у партнерстві з Луганським обласним краєзнавчим музеєм, ГО “Арт-Резиденція Плюс-Мінус ” та Старобільською районною державною адміністрацією в рамках проєкту “Спадщина. Простір для роботи” за підтримки міжнародного благодійного фонду “ІЗОЛЯЦІЯ. Платформа культурних ініціатив” та програми “Партнерство за сильну Україну”, яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.