Пам’ятаєте таку? І смикала годинника за “шишки”…

Наша співрозмовниця народилася в Луганську в 1974 році. Вона ідентифікує себе в першу чергу як художницю: “З самого дитинства я малювала і продовжую робити це зараз, в цьому часі. Тому, скоріше за все, я художниця. Я себе так ідентифікую. Проте руками я не малюю вже дуже давно, хоча і працюю в цій сфері”.

У 1996 році Наталія закінчила Луганське державне художнє училище, згодом – графічне відділення Харківської академії дизайну та мистецтв. Наразі працює графічною дизайнеркою, займається розробкою графічного дизайну для будь-якої сфери. Рідний Луганськ залишила у 2014 році. Зараз мешкає у Дніпрі.

Далі – пряма мова пані Наталії. Ніби ескізи для серії картин про Луганськ 1980-х   – 1990-х років. У цій статті – лише ескізи до картини про дитинство. А далі буде…

Двоколісна коляска з довгою ручкою…

“Моє дитинство пройшло повністю у місті Луганськ, поруч із мамою, татом, моїми сестрою та братами в домі моїх батьків. Найперші спогади – фрагментарні. Мені точно було не більше двох років… Десь від двох до двох з половиною. У той період ще моя бабуся була жива. І спогади в мене пов’язані з будиночком бабусі і дідуся, куди ми їздили до них у гості. В них був дім десь біля Лутугиного, або між Лутугиним і Луганськом. …Перші спогади пов’язані з тим, як ми доїжджали до будиночку бабусі і дідуся у цей приватний сектор. Ми їхали автобусом, міським якимось транспортом, доїжджали до зупинки, потім виходили і якийсь час йшли пішки по приватному сектору, по тротуарах. Так як я була маленька, хоча я вже і чапала там своїми ніжками, але йти – в моєму розумінні – було далеко, і тато брав з собою коляску для мене. Ну коляска – це так, дуже гучно сказано, тому що це було таке металеве сидіння чимось так трошки обгорнуто м’якеньким – поролоном там чи кожзам там зверху був. З двома колесами. Ці два колеса там по боках цього сидіння були, і від сидіння відходила така довга металева ручка, за яку один із батьків штовхав вперед оце сидіння на двох колесах. Колеса були металеві, обгорнуті там навколо гумою. Ну, таке шо воно… совєтська конструкція. Така що виживе, переживе все, але ж зроблено дуже жорстко.

І от пам’ятаю ці враження від цієї коляски, тому що я їздила в неї доволі часто – мене возили. Кожний камінчик, кожна канавка в тротуарі – коли коляска потрапляла на оці нерівності… Амортизації не було взагалі ніякої, тому тебе трясло в ній, ну дуже сильно. І ти їхала й трималася за поручні там, чи за ручки по боках, щоб тебе не викинуло назовні з неї. Пам’ятаю ці відчуття: било і в голову, і в попу, і в руки, і куди завгодно від цієї тряски. Але це було краще, ніж топати ногами невідомо скільки. І от я пам’ятаю, як мене везуть по тротуару, по приватному сектору в цій колясці, мене трясе, але навколо стільки зелені, стільки трави, квіти там якісь чудернацькі, навіть за двором хтось там капустини висаджував, якісь лопухи дуже високі. Так як саме сидіння було дуже низьке, і ти майже їхав на рівні тротуару, то всі ці рослини були для тебе дуже високими. І от ти як от пірнаєш там серед всього цього зеленого, красивого, бджілки, якісь мурашки пробігають, тебе везуть, ти дивишся на все це, і воно все вражає.

Це перший спогад. 

А другий – це вже у бабусі з дідусем в домі. Хатка в них була невелика, був великий двір і великий город. Хатка була з мергелю, я так пам’ятаю, і білена зовні, одноповерхова. І я пам’ятаю кімнату всередині дому. Такий напівморок, скоріше за все були закриті штори, з вікон не було такого яркого світла або, можливо, це був вже вечір, хоча не впевнена. Така для мене велика кімната, посередині стоїть великий стіл. Для мене великий, тому що я була дуже мала. От той самий період, коли, як кажуть, пішки ходиш під стіл. Десь приблизно такий в мене і був зріст, що я могла, ну, рівень мого росту – на рівні верхньої частини стола був. І от за цим столом сидить моя мама і бабуся, і вони про щось розмовляють. І я така маленька тільопою до них. Підходжу, намагаюся рукою на столі у бабусі… А там стояла тарілка, на тарілці були варені яйця… І от я підходжу до цього столу і намагаюся намацати рукою там яйце, щоб взяти. Мені бабуся його подає. Я стою біля стола, розламую це яйце. Витягую звідти жовток. Кладу його знов назад на тарілку, а білок починаю їсти. І бабуся мені каже, що не можна залишати жовток, жовток корисний, треба його теж їсти, бо він для здоров’я.  І взагалі не можна їду залишати. Щось ось таке. Ну, вона не дуже строго, ну так – з нахмуреним таким поглядом. А мама моя говорить їй: “Та нехай їсть, що хоче, бо жовтки вона завжди витаскує і викладає. А от білок їсть”.

Оце пам’ятаю. На цьому цей спогад закінчився.

І ще один спогад – це те, що у бабусі був годинник з зозулею. Цей годинник тікав дуже сильно. В хаті завжди була тиша. Інколи там десь працювало радіо. Але загалом, пам’ятаю, що було завжди тихо. І оце тікання годинника, воно було таким для мене дуже гучним. Як кукувала зозуля, звідти вилітала –  трошки це було для мене моторошно, але от годинник він мене завжди притягував. Там ці ціпочки, гирі в вигляді шишок. Мені завжди їх хотілося торкатися. І я їх торкалась. І мене за це сварили, тому що щось збивалося… Чи неправильний час показувати починало, чи щось таке. Але Наташа щось там дьоргала… Завжди хотілося смикнути за цю шишку. Вона була така важка. І це було так дивно. 

І останній спогад. Теж десь такого ж періоду. Точно два-два з половиною роки. Це казка про ріпку. Це окремий такий яркий спогад для мене. Тому що для мене було дивно, коли я згадала і зрозуміла, що я пам’ятаю цілу таку сцену і враження від цього. І обличчя пам’ятаю. Майже всіх, хто там був присутній. Це теж таки у бабусі з дідусем.

…Літо. На дворі стоїть стіл. На столі багато їжі. Багато родичів. У нас був такий період… У мами у моєї є старші брат і сестра. І вони живуть в Пермі, за Уралом. І ось майже кожне літо вони приїжджали до нас у гості. Інколи ми до них їздили, але частіше приїжджали вони. Тому що клімат, природа, Україна… Вони тут насолоджувалися у нас відпочинком. Приїжджали дуже надовго. І от коли вони приїжджали, коли бабусі з дідусем були живі в них був дім, вони приїжджали до них, в них жили. А ми приїжджали теж до бабусі з дідусем, щоб побути разом з усіма. І от саме цей випадок, коли приїхали родичі з-за Уралу. І ми приїхали теж до бабусі з дідусем.

…Багато дорослих. Вони всі сидять за цим столом у дворі. І там щось випивають, співають, сміються. Традиційно сімейний обід або ранок, не пам’ятаю… Але було дуже світло і було сонячно. І я десь тиняюсь по городу. І от я тиняюсь по городу і раптом натикаюсь раптово на якісь велик, довгі листя, які ростуть… У бабусі там овочі, дерева… І — бах! З-під землі ростуть такі великі, довгі листя! І в мене перша асоціація: це ж ріпка! Пам’ятаю це от прям здивування, що у бабусі там в городі росте ріпка! Десь метрів з півтора ці листя. Я маленька, вони вище за мене. 

І перше бажання: що зробити? Треба її тягнути! Тому що оця радянська казка, на той момент вона мені здавалася веселою. Хоча вона, ну взагалі… Потім, ну трошки пізніше, свої відчуття розкажу… Але, якимось чином, далі кадр у спогадах наступний, це ми всі – дорослі! – які сиділи за столом тоді, шикуємося біля цього листя, яке росте з землі, і ми починаємо її тягнути. Тобто – всі мої родичі шикуються, всі сміються, всім весело, мене ставлять першою. Я маю тримати це листя. За мною там стає дядя Вова, здається, мамин брат. Потім там і дідусь, і тато підкатують, там бабуся, і всі отак по черзі… І як от у казці тягнемо-потягнемо і так далі. Всім весело, десь хтось знаходить якусь кішку. Чи то бабусина кішка була, чи то сусідська кішка, ніхто не знає. Але її теж там якось хтось тримає, щоб вона теж тягнула цю ріпку. І от вся родина приєдналася – повставала зі столу і приєдналася до цієї сцени. Всім весело, всі регочуть: Наташа мала, треба ж її якось підтримати з цією ріпкою…. На той момент мені здавалося, що всі тягнуть, ніхто не може витягнути. Але зараз я розумію, що всі піддавалися, аби більше програти, щоб було веселіше. Дядя Вова навіть падав на спину, задирав ноги, там всі реготали. І мені теж було весело. Ну, з горем пополам, як кажуть, якось ми, коротше, цю ріпку витягнули. Але це була не ріпка… Там якісь корінці були незрозумілі. Думаю, що це був хрін. Ну от зараз я вже так думаю. Але відчуття в мене залишилося дуже веселі від всього цього. 

Потім, вже коли я стала дорослою, у мене з’явилися діти. І своїй доньці я прочитала казку Івана Франка. Він був народником і записував українські казки, фольклор. Займався цим. І я вам скажу, що ця казка Івана Франка про ріпку – от це те саме враження, яке в мене залишилося в дитинстві. Це не та суха радянська ріпка, на якій ми виросли. А це саме от та казка Івана Франка. Там такий гумор, там така ржака, що перші рази, коли з донькою ми це читали, в мене текли сльози від сміху. “Пішов дід на город, губ-губ, взяв ріпку там за довгий чуб, — трошки не пам’ятаю, — тягне потягне”. Там просто дуже-дуже весело. Тому читаємо українську ріпку, бо вона передає саме ті відчуття сільського життя такого, і гумору… Коли щось робиш разом, і стає там весело, радісно. Саме от таке в мене було відчуття від тієї ріпки в дитинстві, коли вся моя родина мене підтримала і тягнула її”.

Організатори проєкта “Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі” переконані: наші читачі покоління пані Наталії – ну, плюс-мінус різниця в декілька років – пізнали тут себе. Авторка статті – так точно.

Інші ескізи від Наталії Недоступової – у наступних матеріалах.

***

Проєкт “Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі” реалізується ГО “Центр спільного розвитку “Дієва громада” у партнерстві з Луганським обласним краєзнавчим музеєм, ГО “Плюс-Мінус Нескінченність” та Старобільською районною державною адміністрацією в рамках проєкту “Спадщина. Простір для роботи” за підтримки міжнародного благодійного фонду “ІЗОЛЯЦІЯ. Платформа культурних ініціатив” та програми “Партнерство за сильну Україну”, яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.

Юлія Сабаєва