Доктор історичних наук, професор Олександр Набока розповідає світові про Луганщину, напевно, більше, ніж будь-хто. Але саме ця його розповідь прозвучить уперше.

Далі до уваги наших читачів – пряма мова.   

Уявлення про рай і перша любов в особі солдатиків… Якими грався в піску

“Моє дитинство частково пройшло у Луганську, де я народився у пологовому на вулиці Леніна. Ну, а частково — в Луганській області на півночі: село Тимонове, Троїцький район. Там пройшли найкращі часи.

Тобто, якщо з позиції дитинства — то Тимонове було важливішим. Літні канікули — це найкраще, що можна згадати. Найбільша цінність і зараз найбільша — ностальгія.

Це навіть такі уявлення про рай — куди піду після смерті. Особливо коли був в окупації, постійно себе налаштовував, що смерть — це лише мить, а потім я знову буду дитиною в рідному селі…

Найперші спогади, напевно, тимоновські. Як з дідом ходили: він прив’язував у полі — в степу — корову, і ми йшли за нею. І він якось мене залишив поблизу дороги, і я чекав його з напруженням. Якось так. Тимоновські спогади були одними з найкращих.

В Луганську ми жили в гуртожитку. Садочок, куди я ходив, був поруч — через паркан — на вулиці Цупова… Це якщо брати осінь, зиму та весну. Ну, а літо проходило в селі — в Тимоновому.

Вранці вставав, зазвичай снідав, потім починав гратися, і, власне, в іграх і проходив весь день. Якщо в місті — то дитячий садочок, а після нього, якщо дозволяла погода, виходив гратися на вулицю.

Я завжди найбільше любив гратися солдатиками в піску. Солдатики — моя найперша любов.

Один із найперших спогадів: мені подарували солдатика — ковбойця (тоді казали саме так. – Авт.) помаранчевого кольору з двома пістолетами. Здається, виробництва фабрики ДЗІ, один із найдефіцитніших і найпопулярніших у хлопчаків. Я дуже ним пишався. Потім залишив його в селі і чекав кілька місяців, до нових канікул, щоб знову побачити. Але коли приїхав — він десь подівся, ані бабуся, ані дідусь не знали куди… Знайшов я його вже через багато років, коли мені було років двадцять два. І він досі десь зберігається у Луганську як пам’ятка мого дитинства.

До речі, в селі було й багато роботи. Я почав працювати досить рано. Років в шість, напевно, вперше пас корів — уходили на цілий день…

Також ходили на ставок, але це вже в більш дорослому віці. У Тимоновому починалася річка Червона — там було болото, і там проводили багато часу”.

“Необов’язкова” мова і відверто нудний телеканал УТ-1

“Побутова мова вдома, в школі, з друзями — це була переважно російська. Я навіть був записаний як “росіянин”. Не знаю, де саме мене, як дитину, тоді записували…

Українська мова займала вторинне місце в житті. Переважно я чув суржик. Навіть у Тимоновому — воно було радше російськомовним селом, а от у навколишніх селах говорили українською. Хоча і в Тимоновому були ті, хто спілкувався українською.

Тобто вона займала дуже незначне місце. В школі почав вивчати, здається, з другого класу. Вчив добре, старався, але іноді не хотів — це ж ще один предмет. Тоді від вивчення української мови можна було отримати звільнення. І тому, відверто кажучи, іноді було якось образливо та хотілося позбутися цього — ще однієї мови, ще одних великих домашніх завдань. Але батьки були проти, тому українську вивчав.

Книжок українських було багато, і в якийсь момент, переступивши через себе, почав їх читати — це було виходом. Російськомовні пригодницькі книжки, напевно, здавалися кращими, але українську літературу було дістати значно легше — російська була більшим дефіцитом.

На жаль, пісні, фільми, телепередачі тоді майже не дивився. Був один український канал і один загальнорадянський. Український УТ-1 виглядав відверто нуднішим, тому його майже не дивилися. А в Тимоновому його взагалі не було — тільки загальнорадянське радіо. Але так званий “матюхальник” український працював без проблем”.

Родинні цінності: Георгіївський хрестик і фото діда-моряка

“…Один із моїх прадідів отримав у Першій світовій війні Георгіївський хрест. Потім його переплавили спочатку на сережки для дочок, а згодом — на золотий хрестик. І от він у матері зберігається. Я його вже, мабуть, не побачу.

З того, що я вивіз, єдине, що зберіглося — це фотографія діда-моряка з Другої світової війни. Вона довго висіла в нього на стіні, потім я забрав її після його смерті. І вона якось так пройшла всі евакуації з 2014 року, всі переїзди. Фактично це єдине, що зберіглося з моїх попередніх усіх життів.

Бабуся була з села Макарів Яр, Сорокинська міська територіальна громада. Це українське село, гончарна “столиця”… І там були різні вирази: “Хотіла мама за пана, та пан маму не схотів”, “З богом, Парасю, поки люди трапляються”. Такі українські прислів’я, які я зараз також використовую”.

Відрядження до Москви: “Зрозумів, що це якась помийка. І повернувся українським націоналістом”

“Щодо моєї національної свідомості… Навіть важко сказати, коли саме я усвідомив, оцей от момент… Напевно, це був кінець 1990-х: потрапив на потяг, який ішов з Москви через Троїцьк, Лантратівку, здається. Сів у вагон, де було повно росіян. І там якась місцева бабка щось продавала — пиво чи щось — і демонструвала свою приниженість та вторинність. І стало відверто гидко, захотілося цьому протиставити.

Потім сам побував у Москві, яку всі сприймали як “землю обітовану”, і зрозумів, що це якась помийка: реєстрації, побиття людей просто в метро, вся ця індустрія заробляння, цинічна зневага до людської гідності… Це просто вдарило в очі. І тоді, на початку двохтисячних, почалося формування цієї української ідентичності. Якесь особисте повстання проти тих наших земляків, хто цього не помічав і сприймав як норму. Мені це тоді здавалося рабством.

У Москву я їхав у наукове відрядження, а повернувся вже, можна сказати, українським націоналістом”.

Останні спогади з Луганська: “…Дні були дивні”

“Я небагато брав участь у проукраїнських заходах, загалом був аполітичним. Але пам’ятаю мітинг Луганського національного університету імені Тараса Шевченка на початку весни 2014 року.

Я був у такій умовній “лінії оборони”: молоді налякані хлопці-майданівці, міліція відійшла вглиб, і фактично молоді викладачі стояли на воротах. Пам’ятаю, там ходив сепаратист, і я дивився йому в очі.

Рідне місто я залишив 6 червня 2014 року. Покинув через усім відомі обставини: війна вже починалася. Дружина була вагітною… Я жив на Південних кварталах і чув, як 1-2 червня почався бій, який тривав два дні…

…Вже була сформована патріотична свідомість, і не хотілося жити під владою цього гібридного російського режиму.

Останні дні були дивні. Я тоді захоплювався китайською культурою і пам’ятаю концерт Інституту Конфуція в університеті, де я працював. Я там був — і було щемке відчуття, що життя закінчується”.

Підготували В’ячеслав Бондаренко, Юлія Сабаєва

***

Проєкт “Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі” реалізується ГО “Центр спільного розвитку “Дієва громада” у партнерстві з Луганським обласним краєзнавчим музеєм, ГО “Арт-Резиденція Плюс-Мінус ” та Старобільською районною державною адміністрацією в рамках проєкту “Спадщина. Простір для роботи” за підтримки міжнародного благодійного фонду “ІЗОЛЯЦІЯ. Платформа культурних ініціатив” та програми “Партнерство за сильну Україну”, яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.