Наталія Барчишак народилася у червні 1986 року в селищі Кадикчан Магаданської області – батьки-українці були там на заробітках. Рідним населеним пунктом для неї є селище Сентянівка на Слов’яносербщині, де жила з 1988 року. І Луганськ – туди поїхала на навчання зовсім юною, після 9 класу, і там працювала за обраним фахом в Апеляційному суді – допоки росіяни не зробили неможливим проживання в обласному центрі. Принаймні для тих, хто відмовлявся на них працювати. З 24 серпня 2014 року наша героїня проживає в місті Києві.
Далі – пряма мова пані Наталії.
Тут ми залишили слова оці наші, локальні – кукли, крижовник, самі малі, мілові бугри стрикози… І оцей розмовний щирий синтаксис. Так тепліше, правда. Правка “під правопис” може нівелювати цю теплоту.
Дитинство: прабабуся, чебрець і степові тюльпани на хуторі, обгорнутому річкою Луганкою
…Які спогади з мого дитинства? Спогади світлі, добрі. Моє дитинство пройшло в селищі Сентянівка. До перейменування це було Фрунзе Слов’яносербського району Луганської області. Точніше, самі малі мої роки і до, напевно, класу до восьмого, я проживала на хуторі Гремучому в селищі Сентянівка. Це неймовірно – він повністю обгортався річкою Лугань. І щоб попасти в саме СМТ, необхідно було переходити або переїжджати через місток цю річку. Також поруч були мілові бугри і балки, які заворожували нас з дитинства, куди ми ходили збирати трави. Чебрець – це просто неймовірний аромат трави, якої забути неможливо і за збором якої я дуже сумую. І тюльпани, які степові там росли, і за шипшиною ходили. І кремінні різні збирали камінчики… Ми там постійно проводили свій час…
…Дитинство було – як і в більшості дітей у селищі. В принципі, як я кажу, – ми зростали, як бур’яни. Більшу частину часу ми належали собі, оскільки батьки постійно були на роботах. Був час дуже важкий. Тато мій дуже багато років вимушений був їздити на заробітки до Російської Федерації й до деяких європейських держав – Німеччина, Польща… Мама вже була з нами. Нас було двоє – я й молодший брат. Ми жили у татової бабусі в будинку. І мама доглядала за бабусею. Ну, а бабуся приглядала за нами. Тобто – моя прабабуся.
Ми проживали в приватному будинку. І коли ти виходила за двір, то було величезне таке поле, де росла різна трава, кущі, дерева… І буквально там, я не знаю, нехай там 100-200 метрів – і був берег річки Луганки. Я в Луганці не купалася, бо я плавати не вмію. І якось вона в мене не викликала такої зацікавленості, бо вона така якась була брудна… Але на березі ми постійно гралися. І дуже любили спостерігати за стрикозами, які літали там. Гралися в кукли. Я шила плаття куклам – як своїм, так і для сусідських дівчат, з якими гралися.
Ми допомагали по саду, по городу батькам. Траву рвали, пололи, яблука збирали, ягоди збирали. У нас дуже багато було крижовника. Як згадаю, як ми його там рвали, цей крижовник… Смородину, полуницю збирали. Яблук було багато. Сливи, абрикоси. Як же ж Луганщина без абрикос?
…Що було із улюбленої їжі? В той час не дуже різноманітна була в нас їжа. Картопля, овочі, фрукти, зібрані з власного городу. Ягоди. Що із улюбленого? Це, напевно, картопля-пюре та якась котлета смажена.
Але я дуже пам’ятаю, що величезне задоволення приносило, коли ми приходили до бабусі, яка жила з нами на одній вулиці, але трохи далі – татова мама, то в неї був величезний сад, величезний город. І в кінці городу ти виходив на берег – на річку. Дуже таке мальовниче місце. І в неї завжди дуже багато було посаджено різних овочів. І ми полюбляли приходити до неї. І в неї в садку був стіл, за яким збиралася родина. І бабуся завжди нас годувала такими величезними помаранчевими помідорами. І якщо там до цих помідорів ще наріжеться сало домашнє, смачненьке, з такою прослоїчкою, сількою притрусиш – це неймовірно! Смачно було. І це, напевно, такі дуже яскраві спогади.
Ще ми читали. І я дуже любила малювати. У нас була в селищі дитяча бібліотека. Це був окремий рай для мене. Мені дуже подобалось туди ходити, розглядати ті книжечки і обирати щось таке, що прилягало до душі. І ти приносив додому цю книжечку і читав. І потім повертали завжди ці книжечки. Також була доросла бібліотека. І в дорослій бібліотеці був, як на мене, дуже цікавий такий альбом з фотографіями нашого селища. Ще там, я не знаю, 50-х і, можливо, 40-х років. На жаль, він в окупації на даний момент.
Мова: побут, книжки, навчання, робота. І особистий вибір
…Якою мовою ми спілкувалися? Мовою ми спілкувалися російською. І в школі, і в садочку, і вдома. Ну, і, звісно ж, з друзями. Тобто, в повсякденному житті була російська мова. Українською мовою я намагалася спілкуватися під час мого навчання в політехнічному технікумі. Тоді тільки-тільки запроваджувалось обов’язкове ведення лекцій саме українською мовою. Тому я навмисно купувала книжки українською мовою і вивчала їх українською мовою. І не перекладала собі там в голові російською, щоб потім відповідати російською. Якщо чесно, я не знаю, як так трапилося, але, ну, тобто, читаючи підручники українською мовою, я розуміла про те, що там написано. Мені не треба було в голові перекладати на російську мову, щоб щось зрозуміти. Що, наприклад, у деяких моїх одногрупників це викликало величезні складнощі. І вони мені говорили про те, що вони читають українською, в голові собі перекладають на російську, запам’ятовують російською, і відповідали, звісно, російською. То в мене такого не було. Мені давалося це легко. І мені, навпаки, хотілося застосовувати українську мову. Не знаю, звідкіля таке бажання виникало, оскільки, в принципі, всі оточуючі розмовляли російською мовою. Але не знаю. Українська… – можливо, це гени свою роль зіграли і просиналися. Не знаю. Але якось так.
Вдома були в нас книжки як українською мовою, так і російською. Я пам’ятаю, із дитячих книжок була збірка українських народних казок українською мовою. Ще там деякі казки були окремими книжечками… Але, звісно, переважна більшість в бібліотеці була книг російськомовних.
…Коли (вже здобувши фах юристки спочатку в технікумі, а згодом у виші) працювала в Апеляційному суді Луганської області, ми спілкувалися в колективі російською, але все діловодство здійснювалося українською мовою. І якщо, наприклад, хтось із громадян з інших регіонів України дзвонив нам, щоб дізнатися про розгляд справи, – не знаю, як так траплялося, але були такі випадки, і от один мені чітко запам’ятався… Я якраз тоді працювала консультантом, і один із обов’язків моїх був відповідати на вхідні дзвінки громадян. Мені подзвонив зі Львова громадянин. Звісно, він розпочав розмову українською, я без всяких проблем почала говорити українською. Чоловік дуже здивувався й декілька разів перепитав, чи дійсно це Луганськ. Я кажу: “Ну так, Луганськ, чому ви так здивовані?” Він каже: “Тому що, ну, я ніколи не чув у Луганську українську мову, а тут зі мною розмовляєте українською”. Він був дуже здивований і дуже дякував. Я кажу: ну, звісно, а як же…
Коли я вчилася в тому ж технікумі, або коли в інституті Тараса Шевченка здобувала другу вищу освіту, бували неодноразові розмови з студентами і викладачами, де думки аудиторії розділялися стосовно мови. І я завжди була на захисті української мови, і як би там не нападали, і що би не розповідали, я завжди намагалась людей переконати, що все це – якісь стереотипи. Маю на увазі – стосовно того, що десь там бендерівці, що вони ненавидять мешканців Східної України… Я завжди казала, що це історія просто якісь стереотипи й забобони, і що для того, щоб робити якісь такі висновки, необхідно досліджувати Україну. Треба нею подорожувати, їздити.
І, звісно, не виключено те, що в кожному регіоні є ідіоти, як я казала, і можна потрапити на будь-яку людину. Є люди порядні, є люди непорядні, є люди розумні, є люди дурні. Є люди виховані, є люди невиховані. І по цих людях неможливо свідчити про всіх людей і робити висновки, що це притаманно всім людям певного регіону.
Ну, зараз я вже в більш зрілому віці… Мені зараз 39 років.
…Коли я переїхала до Києва, то я, знаєте, не розуміла, як, де і яку мені застосовувати мову – бо ти заходиш у магазин, і дуже багато людей розмовляють російською, одночасно говорять українською… І бувало таке, що ти десь в компанії знайомих людей перебуваєш, і там одна людина буде говорити українською, а всі будуть говорити російською, і ти не розумієш, як треба… Я розривалася й поступово на українську переходила. Від російської почала плавно-плавно-плавно відходити. І вже коли я працювала у Верховному суді – у 2020 чи у 2021 році – я перейшла на українську повністю. Бо перейшла до іншого судді, а суддя був україномовний, і дуже класно склалось, що його офіс був теж україномовний, і я просто з великою радістю перейшла на українську, і після того я російською не спілкуюсь, навіть якщо до мене звертаються російською мовою. Ну і, звісно, після повномасштабного вторгнення я взагалі не слухаю російську музику, не дивлюсь російські фільми, взагалі мені неприємно чути цю мову, оскільки це мова окупанта, яка завдала мені дуже багато болю, моїй сім’ї, моїй родині і мені особисто. Ця мова мене вигнала з мого будинку, ця мова не дає мені можливості вже 12 років побувати вдома, пройтись моїми луганськими стежечками, якими дитячі ніжки ходили, не дає можливості мені відвідати могили моїх рідних. Ця мова зробила мого рідного брата інвалідом війни, ця мова вбила моїх друзів, ця мова вбила дорогу мені людину, ця мова продовжує вбивати українців, ця мова тримає в полоні, катує моїх односельчан, моїх людей, яких я знаю і не знаю, українців, які перебувають в полоні – як цивільних, так і військових. Тому я не хочу чути цю мову, мені важко вона дуже дається, коли на вулиці або десь її чуєш, тому що вона у мене асоціюється просто з мовою окупанта, зі злом, небезпекою, дуже великою небезпекою. Тому мені боляче чути, коли дітки маленькі говорять цією мовою.
***
Це лише частка зі спогадів пані Наталії Барчишак. За дужками залишилось багато… Далі буде.
***
Проєкт “Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі” реалізується ГО “Центр спільного розвитку “Дієва громада” у партнерстві з Луганським обласним краєзнавчим музеєм, ГО “Плюс-Мінус Нескінченність” та Старобільською районною державною адміністрацією в рамках проєкту “Спадщина. Простір для роботи” за підтримки міжнародного благодійного фонду “ІЗОЛЯЦІЯ. Платформа культурних ініціатив” та програми “Партнерство за сильну Україну”, яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
В’ячеслав Бондаренко, Юлія Сабаєва