Десь із початку дев’яностих років минулого століття моєму дідові (я жила з дідом і бабою) зарплату платили колесами. Тобто, покришками для автомобільних коліс. Дід працював на заводі технічного вуглецю в Кадіївці (тоді Стаханові). Технічний вуглець – це сажа, якщо хто не знає. Сировина для виробництва гуми. От гумою зарплату й платили… Дід ходив підробляти по знайомих – щось поремонтувати. За це якісь люди платили йому старючими (видно, накрали на продуктових базах ще у вісімдесяті) цукерками-“подушечками”, пригадуєте їх? З повидлом усередині. Такими вже, що позлипалися дивними конфігураціями. А ще сиром. Дуже старим, дуже цвілим. Цвілим – не тому що він, як то кажуть, “воняє за гроші”, а тому що він теж лежав у когось у заначці ще, напевно, з вісімдесятих. Я тягала ті “подушечки” й манюсінькі шматочки сиру в спальню (поки баба не бачить) і читала під них книжки. Запивати – замість чаю ми тоді заварювали вишневі гілочки, без цукру. Цукру не було. І завжди було доступне вино з нашого винограду – теж до тих подушечок і сиру. Тепер от думаю – і де дід на нього брав цукор? Невже “подушечки” ті в нього пхав? Забулося…

Спогади земляків, з якими доводиться працювати в проєкті “Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі” – це завжди портал у власне минуле. І якийсь максимально достовірний, як у дивному сні портал відкрили спогади колеги Олексія Артюха – рубіжанина, головного редактора медіа “Трибун”. Вони більше ніж відверті, більше ніж особисті. Я б сказала – вони інтимні. В них усе настільки впізнавано – якщо ти теж з Луганщини, теж жила у дев’яності, хоч й будучи людиною іншого віку – що від них моментами бракне повітря.

***

Олексій Артюх народився у 1992 році. Через окупацію рідного міста – Рубіжного – та регіону вже п’ятий рік живе в Києві. За освітою електрогазозварювальник, також має незакінчену вищу освіту за спеціальністю “картографія та геодезія”. Наразі очолює двічі релоковані медіа з Луганської області. Українець, 33 роки.

А далі – пряма мова Олексія з інтерв’ю для проєкту “Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі”.

Побачений у мультику сир і усвідомлення себе в Україні

“Моє дитинство минуло в Рубіжному. Найперший спогад – момент, як я почав ходити. Я сидів у кімнаті й їв. Коли доїв, почав кликати маму, щоб вона забрала тарілку, але вона була на кухні й не чула мене. Я посидів так кілька хвилин, а потім вирішив віднести тарілку сам. Підвівся й дуже обережно, крок за кроком, поніс її. Пам’ятаю, як мама зраділа, коли це побачила. Напевно, це і є мій найперший спогад.

Загалом спогадів із дитинства багато. Я ріс із мамою та бабусею. Ми жили бідно, навіть за мірками 1990-х років. Бувало, що не вистачало грошей навіть на їжу. Зазвичай ми їли дуже прості страви й доїдали все до кінця.

Є один спогад, який мені досі боляче згадувати. Коли мені було близько п’яти років, мене змушували їсти гороховий суп, якому було уже дня чотири. Я дуже не хотів, відмовлявся, але бабуся наполягала, бо треба було щось їсти. Зрештою мене знудило, а вона почала плакати. Навіть через десять-двадцять років вона часто згадувала цей випадок, коли говорила про ті часи.

Ще бабуся згадує, як у шість років я запитав, що таке сир. Я побачив його в мультфільмі “Том і Джеррі” й поцікавився, що це взагалі таке. Тобто я навіть не сприймав його як реальну їжу.

Моя улюблена страва в дитинстві була дуже проста: картопляне пюре з хлібом і, якщо пощастить, із курячою гомілкою. Такі курячі стегенця тоді називали “ніжками Буша”.

Ще я дуже любив томатний сік. Хоча в нашій родині це був не зовсім сік у звичному розумінні. Ми називали його морсом. Це були перемелені через м’ясорубку помідори разом із зернятками, які закривали на зиму. Потім на цій томатній основі варили борщ. Я постійно випрошував собі кухоль такого морсу до картоплі. Якщо ж його не було, то чудовим доповненням вважався солоний огірок.

Загалом це і була моя улюблена їжа. Сир чи ковбаса в нашій родині траплялися рідко. Ковбасу я бачив, мабуть, кілька разів на рік – переважно на свята. Та й у сортах тоді не розбирався. Для мене існувало лише два види: варена і копчена. Якщо на столі з’являлася копчена ковбаса, це означало, що день справді чудовий.

…Попри все, у дитинстві були й хороші моменти. Це той період життя, коли світ здається яскравішим і чарівнішим. У мене було багато друзів. Ми постійно гуляли, вигадували якісь пригоди, проводили час разом.

Спочатку я багато гуляв із бабусею. Пам’ятаю, як вона водила мене на шкільне подвір’я неподалік від нашого будинку. Усі мої іграшки, книжки та речі тоді були ще радянськими. У книжках були піонери, Червона площа, дядя Стьопа Вєлікан, різні радянські сюжети. Через це я був переконаний, що живу десь у Москві.

Пам’ятаю момент, коли ми з бабусею проходили повз старий волейбольний майданчик. Я дивився в бік панчішної фабрики й уявляв, що десь там знаходиться Червона площа. І запитав: “Бабусю, а коли ми підемо на Красну площу?” Вона здивувалася й перепитала: “Яку Красну площу?” А я відповів: “Ну ми ж у Москві живемо”.

А вона каже: “Ні, ми живемо в місті Рубіжне, це Україна”.

Для мене це був справжній шок. Моя картина світу в одну мить перевернулася, тому що це зовсім не відповідало тим уявленням, які вже встигли сформуватися.

Так я дізнався про існування України й про те, що це окрема держава, в якій ми живемо. Після цього почав багато розпитувати про неї.

Але, якщо чесно, у моєму дитинстві України майже не було. Бо по телевізору транслювали переважно російські канали. Я пам’ятаю ОРТ, російські новини, російські програми. Сидів поруч із бабусею, коли вона дивилася випуски новин, де постійно показували Бориса Єльцина. Пам’ятаю Владислава Листьєва. Навіть пам’ятаю новину про його вбивство. Я був ще зовсім малим, але мені стало дуже сумно, бо цей дядька з телевізора мені подобався.

Показували Якубовича, “Поле чудес” та багато іншого російського контенту. Саме таким було моє дитинство в сенсі інформаційного середовища й того світу, який я бачив навколо себе”.

В абрикоснику

“Було багато різних цікавих моментів… Зараз часто говорять про абрикоси як про символ Луганщини та загалом Сходу України. І я з цим абсолютно згоден, тому що в моєму дитинстві їх справді було дуже багато.

У нашому дворі росло десь вісім абрикосових дерев. Ми називали це місце “абрикосником” і постійно проводили там час із друзями: будували шалаші, лазили по деревах, сиділи в їхніх кронах, їли зелені абрикоси просто з гілок.

Серед дітей навіть ходила легенда про нашу сусідку, жінку з психічними розладами. Розповідали, ніби вона вбила свого сина й закопала його в тому абрикоснику. Ми в це вірили, але це нас зовсім не зупиняло. Ми все одно проводили там цілі дні й їли абрикоси. До речі, стиглими вони бували рідко — зазвичай ми з’їдали їх ще зеленими.

Під моїм будинком, фактично просто під балконом, росла абрикоса. Поруч була яблуня, яку посадив мій дід. Я дуже цим пишався й завжди розповідав усім: “Дивіться, це дерево посадив мій дід”.

Діда Колю я не знав — він помер у 1987 році. Це був чоловік моєї бабусі, батько моєї матері. Але вдома зберігалося багато старих фотографій, які я любив розглядати. На них дід Коля був кучерявим чоловіком із дуже виразною зовнішністю. Були світлини з флоту, де він проходив службу, фотографії з роботи, де він ходив у піджаку. Він був першим директором рубіжанського водоканалу, і його фотографія навіть висіла на почесній дошці підприємства.

Бабуся завжди згадувала його дуже тепло. Хоч іноді в її словах відчувалася й образа – вона вважала, що алкоголь і тютюн зрештою зруйнували його життя.

Від діда майже нічого не залишилося, окрім годинника, який бабуся зберігала в старій валізі. У дитинстві я постійно хотів забрати його собі, щоб бавитися. Бабуся дуже сварила мене за це. Вона казала, що це “дідусева пам’ять”, і тому годинник був для неї особливою реліквією”.

Перше власне видання, футбол і “кіндер-сюрпризи”

“Я був дитиною, яка дуже цікавилася всім, що відбувалося навколо. Приблизно в шість років уже вільно читав книжки. Навчився читати з дуже практичної причини – хотів самостійно розбиратися в програмі телепередач, щоб мене ніхто не міг обманути. Мені було важливо знати, коли по телевізору показуватимуть мультики.

Тож я навчився читати, почав уважно вивчати телепрограму, а потім узявся й за книжки. Також багато малював. Чомусь найбільше мені подобалося малювати гори – майже весь час малював саме їх.

Ще я видавав власну газету. Це була моя перша газета в житті. Для неї я використовував старі спортивні видання та журнали, на кшталт “Советского спорта”. Я дивився футбольні передачі по телевізору, а потім перемальовував олівцем фотографії з журналів і переказував зміст статей своїми словами. Можна сказати, робив дуже лаконічний рерайт.

Крім того, я писав власні новини. Наприклад, почув по телевізору, що Андрій Шевченко перейшов до “Мілана”, – і відразу згадав про це у своїй газети. Пам’ятаю, що також написав про те, як у збірній України він змінив номер із 10 на 7.

Не пригадую точно, скільки мені тоді було – шість років чи трохи більше. Але спогад про цю газету залишився дуже яскравим.

До речі, вона досі зберігається в Рубіжному, в окупації, десь у батьківському будинку. Так само, як і старі родинні фотографії та багато інших речей. На жаль, доступу до них у мене зараз немає.

…У дитинстві я дуже захоплювався футболом. Особливо мені подобалося київське “Динамо”. У той час, звісно, як і багатьом моїм ровесникам. Це була епоха Шевченка, Реброва, Белькевича – команда демонструвала сильну й красиву гру.

Я збирав футбольні картки – “Чемпіон-клуб”, а ще різні наліпки з жувальних гумок. Узагалі тоді була справжня мода на колекціонування: збирали фішки, наліпки, вкладиші. Жувальні гумки “Mortal Kombat”  коштували спочатку п’ять, а потім десять копійок… Я збирав оці всі речі, постійно ними обмінювався. Через це бабуся жартома називала мене “циганом” або “купи-продай”. Вона сміялася з того, що я весь час щось міняв, домовлявся, шукав вигідні обміни.

У мене майже нічого надовго не затримувалося. Хотілося мати все, але можливостей для цього не було – грошей не було. Тому я грався якоюсь річчю, потім міняв її на іншу, а ту – ще на щось. І так без кінця.

…Якщо говорити про річ, із якою в мене пов’язаний особливий дитячий спогад, то це, напевно, іграшка з “кіндер-сюрпризу”. Тоді “кіндери” були дуже популярними, а в одній із серій були маленькі дерев’яні паровозики. У мене був лише один такий паровозик. Пізніше з’явилися ще пінгвін і бегемотик з інших серій, але саме паровозик був моєю найулюбленішою іграшкою.

На ринку в Рубіжному тоді можна було обмінювати такі іграшки з невеликою доплатою. Мені дуже хотілося отримати щось нове, і одного разу я наважився взяти свого паровозика на обмін. Пам’ятаю, як було сумно навіть від самої думки, що доведеться з ним розлучитися.

Ми прийшли з бабусею на ринок, я підійшов до жінки, яка займалася обміном, і запропонував помінятися. А вона відповіла: “Ні, такі ми не міняємо”. Я страшенно засмутився. Хотілося нову іграшку, але водночас було шкода втрачати стару. А нових іграшок після того в мене ще довго не з’являлося.

Є й інший спогад, пов’язаний з іграшкою, який дуже добре закарбувався в пам’яті. У дитинстві траплялися роки, коли ми взагалі не святкували день народження, бо просто не мали такої можливості. І ось, здається, мені було шість років, я гостив у родичів. Вони сказали, що в мене день народження й подарували пластмасовий літачок. Він кріпився до довгого шнурка: якщо тримати його в руці й крутити, здавалося, ніби літак справді летить.

Для мене це була неймовірна іграшка. Я постійно з нею грався, запускав її знову і знову. Зараз вона здається дуже простою, але тоді приносила справжню радість.

Пізніше, коли я став трохи старшим і мені дали грошей, я купив собі фігурки Бетмена та Спайдермена. Це було прям кайф. Я багато дивився по телевізору фільми про супергероїв, різні бойовики й пригодницькі стрічки. Як і багатьом дітям того часу, мені все це дуже подобалося, і власні фігурки улюблених героїв здавалися чимось особливим”.

Димовухи й мотоциклетні рукавиці для воротаря

“Батьки багатьох моїх друзів працювали на заводах “Зоря” та “Азот”, тому час від часу приносили додому різні колби, пробірки та інші цікаві речі. Ми будували власні “хімічні лабораторії” й проводили якісь експерименти: хтось десь діставав мідний купорос, селітру чи інші речовини, і ми намагалися робити “димовухи”. Одного разу щось пішло не так – усе вибухнуло. У квартирі одного з друзів після цього на щойно відремонтованій стелі та шпалерах залишилися великі блакитні плями. Нам тоді дуже серйозно дісталося від дорослих.

Ще ми постійно грали у футбол у дворі. У мене був власний м’яч, хоча насправді це був не футбольний м’яч, а м’яч для водного поло. Він майже не відскакував від землі й був зроблений із якогось жорсткого матеріалу – наче пластику. Коли ж хтось приносив справжній футбольний м’яч, ми грали з нормальним м’ячом.

Певний час я стояв на воротах. У мене навіть були воротарські рукавички. Щоправда, це були звичайні старі мотоциклетні рукавиці, які я знайшов у коморі…

Загалом дитинство було дуже рухливим: ми багато гуляли, постійно вигадували собі заняття. Узимку ліпили сніговиків, будували снігові фортеці, а потім влаштовували цілі битви між командами. Головним завданням було першими зруйнувати фортецю суперників.

Ми робили рогатки й луки, лазили по деревах, їли майже все, що на них росло. На щастя, ніхто серйозно не отруївся, хоча травми траплялися постійно: хтось ламав руку, хтось розбивав коліна… Ми багато каталися на велосипедах і загалом проводили майже весь вільний час надворі – як, напевно, більшість дітей того часу.

…У якийсь момент мені стало нецікаво гратися, і я почав ще більше читати. Постійно брав книжки в шкільній бібліотеці, обмінювався ними чи купляв: у бібліотеці продавали списані підручники; коштували вони зовсім недорого – здається, по 35 копійок.

Гроші на кишенькові витрати мені давали дуже рідко. Насправді власних грошей у мене майже ніколи не було. Але коли вони все ж з’являлися, я не купував солодощі чи якісь забавки. Натомість ішов до бібліотеки й купував ці старі підручники, хрестоматії та інші книжки. Потім ніс усе додому й читав.

При цьому я не можу сказати, що дуже любив навчання як таке. Просто мене цікавили лише окремі предмети. Найбільше подобалися географія, біологія, історія. Свого часу захоплювала й хімія.

Натомість математику та фізику я майже не розумів. Вони мене не надто цікавили, тому й давалися важко. З хімією теж згодом стало складніше. Мій інтерес до неї значною мірою зник тоді, коли почалися формули та теоретичні розрахунки. Натомість мені подобалася її практична сторона — коли ми з друзями проводили власні досліди, щось змішували, експериментували й намагалися зрозуміти, як усе працює.

…В Рубіжному досі зберігаються мої дитячі щоденники. У них я записував свої спостереження за динозаврами, інопланетянами, привидами. Я дуже цікавився такими речами. Мене завжди приваблювало все загадкове й таємниче.

Коли я пішов до школи, почав багато часу проводити в читальному залі місцевої бібліотеки. Там було чимало різних енциклопедій. Пам’ятаю енциклопедію, яка, здається, називалася “Що? Де? Коли?”. Я приходив і годинами її читав. Також переглядав старі підручники, хрестоматії. Особливо мене захоплювала давня історія, зокрема Стародавній Єгипет.

Загалом саме читання дуже сильно вплинуло на мене в той період життя. У багатьох дітей уже були ігрові приставки, згодом почали з’являтися комп’ютери. У нас нічого такого не було. Телевізор зазвичай дивилися дорослі, тому мені залишалося або гуляти, або читати.

Коли наставала зима, гуляти було ні з ким, та й холодно. Гратися теж уже не дуже хотілося. Тож я читав книжки. За кілька років через мої руки пройшло дуже багато різної літератури.

Спочатку це були дитячі книжки – “Старий Хоттабич”, історії про Простоквашино та інші видання, які можна було знайти в бібліотеці чи книгарні. А приблизно в шостому класі я почав читати вже серйозніші твори. Пам’ятаю велику книжку “Клеопатра” Генрі Райдера Гаґґарда. Потім були “Гобіт” і “Володар перснів” Толкіна.

Зрештою я читав майже все, що потрапляло до рук: книжки про загублені світи, давні цивілізації, пригодницькі романи. Дуже любив Джека Лондона. Усе це мене захоплювало. Тоді я був великим мрійником”.

Українську культуру полюбив у російськомовній школі

“Якщо говорити про мову спілкування вдома, у школі та серед друзів, то, звісно, це була російська. Я часто кажу, що в моєму дитинстві України як культурної та інформаційної реальності майже не було. Так само майже не було й української мови в повсякденному житті.

Коли постало питання, до якого класу мене віддавати, вся родина наполягала, щоб я навчався в російськомовному. У нашій школі тоді було чотири перші класи: один український і три російські. Мене віддали до російського класу, пояснюючи це тим, що так буде легше навчатися.

У школі, вдома, на вулиці, серед друзів – усюди панувала російська мова. Українську я чув переважно на уроках української мови та літератури.

Ставлення до неї почало змінюватися десь у п’ятому-шостому класі. У нас була чудова вчителька – Тамара Іванівна Воротинцева. Вона сама була росіянкою за походженням, але саме вона багато зробила для того, щоб ми полюбили Україну, українську мову та культуру. За це я їй досі дуже вдячний.

На той момент українська мова займала в моєму житті небагато місця. Її присутність обмежувалася переважно шкільною програмою. Саме там я відкривав для себе українську літературу. Пам’ятаю, яке сильне враження на мене справили “Жовтий князь” Василя Барки, “Тигролови” Івана Багряного, “Тореадори з Васюківки” Всеволода Нестайка. Ми вивчали поезію Тараса Шевченка, твори Івана Франка та Лесі Українки.

Саме через школу я почав знайомитися з українською культурою. Проте в повсякденному житті російська мова все одно залишалася домінуючою і значно переважала в усіх сферах спілкування”.

Світлини й книжки

“Окреме місце в нашому домі займали фотографії. У нас було багато старих фотоальбомів, де світлини ще вклеювали клеєм ПВА. Переважно це були чорно-білі фотографії. Усі вони зараз залишилися в окупації. Чесно кажучи, я дуже багато віддав би за можливість їх повернути. У цих альбомах — історія моєї родини, пам’ять про кілька поколінь, мої дитячі фотографії, яких і без того було небагато. Мені дуже хотілося б колись забрати все це додому.

Ще однією важливою частиною нашого життя були книжки. Удома стояли три книжкові шафи. Коли моя бабуся у 1992 році приїхала з Росії допомагати мамі доглядати мене, вона майже не везла особистих речей. Зате привезла величезну кількість книжок.

Серед них була переважно російська та радянська література: багатотомники Горького, Чехова, Лермонтова, мемуари декабристів, різноманітні енциклопедії. Усе це займало значну частину домашньої бібліотеки.

Згодом я й сам почав збирати книжки. Багато читав, купував нові видання, формував власну маленьку колекцію. А ще в якийсь момент почав збирати аудіокасети.

Пам’ятаю, як купив собі на ринку китайський магнітофон зі світломузикою. Коштував він приблизно 50–60 гривень – на той час для мене це були великі гроші. Після цього я почав купувати касети з музикою.

Гроші на це зазвичай збирав під час різдвяних свят. Ми ходили посівати перед Старим Новим роком, носили кутю на Різдво. Сусіди давали по дві-три, іноді по п’ять гривень. Родичі могли подарувати десять чи навіть двадцять. Загалом за свята мені вдавалося назбирати приблизно 150–200 гривень. Це були найбільші гроші, які я мав протягом року.

Саме на них я купував собі техніку, касети або книжки. Пам’ятаю, що ще у другому класі слухав “Бі-2”. Трохи пізніше з’явилися Eminem, Gorillaz, Rammstein, Linkin Park та інша музика, яка тоді була популярною серед підлітків.

Усе це – книжки, касети, старі фотоальбоми, дитячі колекції – залишилося в Рубіжному. Але це не ті речі, які мали якусь виняткову матеріальну цінність. Радше це предмети, з якими пов’язані теплі спогади про дитинство.

…Я не можу сказати, що в нашій родині були якісь особливі сімейні традиції. Не пам’ятаю ні колискових, ні родинних рецептів, які передавалися б із покоління в покоління. Загалом якихось усталених сімейних звичаїв у нас майже не було.

Коли я був маленьким, на Великдень ми іноді збиралися з родичами. Але це залишилося саме в дитинстві. Коли я підріс, такі зустрічі майже припинилися. Святкові дні я часто проводив сам.

Навіть уже в дорослому віці свята зазвичай зводилися до того, що я приходив до бабусі або мами, ми трохи спілкувалися, я приносив щось смачне до столу. Але якихось особливих сімейних ритуалів чи традиційних святкувань уже не було”.

Усвідомив себе українцем у 12 років

“Своїм рідним містом я безумовно вважаю Рубіжне.

Найважливішими місцями мого дитинства були, мабуть, двір і шкільне подвір’я.

У дворі було наше футбольне поле. Насправді воно було кривим, піщаним; воротами з одного боку служили дві тополі, а з іншого — здається, акація та цеглина, яку ми клали на землю для позначення межі. Жодних перекладин не було. Ми постійно там грали. Мешканці будинку сварилися, виганяли нас на шкільне подвір’я, бо ми розбивали м’ячем шибки. Бувало, що на нас навіть викликали міліцію.

Шкільне подвір’я було не менш важливим місцем. Там я проводив величезну кількість часу. Ми грали у футбол, їли зелені сливи, збирали жуків, яких називали “майськими”, хоча насправді це були зовсім інші, яскраво-зелені блискучі жуки (бронзівки. – “ОстроВ”).

Часто я просто приходив туди сам, сідав десь осторонь і дивився на людей чи думав про щось своє.

…Напевно, українцем я себе усвідомив під час Помаранчевої революції. Тоді більшість людей у моєму місті, як і загалом на Сході України, підтримували Віктора Януковича. Мені це чомусь не подобалося, хоча я навряд чи міг тоді раціонально пояснити чому.

Пам’ятаю новорічну ніч 2004 року. По телевізору показували святкові концерти, і я взяв пульт і просто перемикав канали. Так випадково натрапив на П’ятий канал. Там звучала пісня “Разом нас багато”. Вона справила на мене дуже сильне враження.

Мені настільки зайшла ця пісня, що я завантажив на свій телефон. Здається, це був Samsung SGH-C100. Я поставив “Разом нас багато” на дзвінок і дуже цим пишався.

І я ходив із цим дзвінком, усіх ним дратував, особливо в школі, мені за це прилітало. Я не знаю, нащо я це робив – але було прикольно.

У мого друга батько займався політикою, і в них удома була купа агітації за Ющенка, “Нашу Україну” – оці всі помаранчеві прапори й таке інше. Я приходив до них у гості і було якось по кайфу відчувати, що ти ідеш проти більшості. Мене це в житті завжди якось приваблювало — йти проти більшості.

Я відчував певний емоційний підйом у цей момент. Мені було всього 12 років, але саме тоді я почав відчувати себе українцем. Плюс була оця історія в Сіверськодонецьку, в Льодовому палаці, коли там проводили цей сепаратистський з’їзд. Це показували по телевізору, і вони говорили про те, що, треба відділити “юга-восток”, всі ці свої слогани…

І мене це дуже сильно засмучувало. Я думаю: “Блін, якщо вони це зроблять, то ми не будемо бачити ігри “Динамо” – “Шахтар”. І для мене це було дуже важливо, бо я дуже сильно любив футбол. Я не міг уявити, як “Динамо Київ” буде в іншій країні, в іншому чемпіонаті. Коротше, я був дуже противником цього тоді.

Мені здавалося, що країна має бути єдиною. Це були перші такі паростки, коли в мене почала з’являтися національна свідомість. Хоча, ну, дитина – 12 років… Багатьох процесів я, звісно, тоді не розумів, не розумів, як воно все влаштоване”.

Останні дні в рідному місті

“Я залишив рідне місто у 2014 році, коли воно вже було в окупації. Хоча це була інша окупація. Але через місяць я його залишив, бо, на щастя, мене там ніхто не вбив. Були ризики, звісно, через різні проукраїнські акції, через мою діяльність, але все обійшлося. Я виїхав тому, що знаходитись там було неможливо.

А у 2022 році я виїхав 24 лютого. Які були останні дні? Я працював.

23 лютого я пішов у міськраду, повідомив про те, що ми будемо проводити акцію на підтримку цілісності країни, проти російського вторгнення. Тому що я бачив, що такі акції вже проводять у Маріуполі, у Краматорську, а в нас ніхто їх не планував. І для мене це було певне дежавю, тому що в 2014 році ми організовували мітинг за єдність країни, а в 2022 я вже сам на себе цю роль взяв і почав усіх обдзвонювати, збирати. Але 24 лютого вранці стало зрозуміло, що ми вже нікого не зберемо, бо люди почали виїжджати, у всіх була паніка.

23 лютого був сонячний день. Усі пили каву в центрі міста, спілкувалися.

Я пішов попрощатися зі своєю родиною, тому що розумів, що 24-го ми можемо вже не побачитися. І це був останній раз, коли ми бачилися. І більше, скоріш за все, не побачимося. З бабусею – так точно, бо вона померла в окупації.

Чи є якась річ, яка пов’язана зі спогадами? Чесно кажучи, нічого такого немає, що мене там прямо прив’язувало, щоб я цю річ якось зберігав. У мене валяються десь у шафі ключі від квартири, від офісу, але я не відчуваю якогось тремтіння щодо цих речей. Це просто шматок пластику і металу, який уже не відкриває жодних дверей, бо їх усі вибили.

Більше нічого немає такого, що я привіз і над чим тремтів би. Нічого немає. Я не прив’язуюся до речей, до матеріального. Мені це не потрібно. Для мене річ – це просто річ.

Зараз уже, напевно, є речі, які для мене важливі, бо вони пов’язані з людьми, деяких уже немає, або з моїми близькими людьми. Це якісь подарунки, які мені дарували. Оці речі – так…

Я, в принципі, майже нічого із собою не забирав — жодних  талісманів, символів. Ну, я просто людина така…”

Юлія Сабаєва

Над матеріалом працювали разом з В’ячеславом Бондаренком

***

Проєкт “Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі” реалізується ГО “Центр спільного розвитку “Дієва громада” у партнерстві з Луганським обласним краєзнавчим музеєм, ГО “Арт-Резиденція Плюс-Мінус ” та Старобільською районною державною адміністрацією в рамках проєкту “Спадщина. Простір для роботи” за підтримки міжнародного благодійного фонду “ІЗОЛЯЦІЯ. Платформа культурних ініціатив” та програми “Партнерство за сильну Україну”, яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.

Програма «Партнерство за сильну Україну» – це багатостороння донорська ініціатива, яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Мета Програми – посилення стійкості України в умовах російської агресії через надання критично важливої підтримки громадам у співпраці з українськими органами державної влади, громадянським суспільством, медіа та приватним сектором.