Ми починаємо публікувати серію історій людей, для яких словосполучення “Луганська область” – більше ніж запис у документах чи адміністративна одиниця.
Усі ці люди відгукнулися на наш заклик долучитися до проєкту “Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі”.
До вашої уваги – перша історія.
…На площадці між поверхами діти стелили ряднину і грали там у ляльки. Це називалося “в доміка” або “в кукли”, і було це в п’ятиповерхівці біля лисичанської автостанції. Діти своєю грою нікому не заважали, і їх ніхто не “ганяв”, не сварив за це. Було все якось тепло, Поруч було ПТУ №2, і там був шовковичний сад. І Аня маленькою ходила туди удвох з дідусем за шовковицею. Влітку туркотіли горлиці – таке відчуття, що усюди… Це назавжди лишилося звуком дитинства. І тодішня маленька Аня – сьогодні лікар-стоматолог Анна Вікторівна Ізваріна з життєвим досвідом і життєвими спостереженнями, вартими кількох книг – сприймає його як терапію. Якщо треба заспокоїтися – їй треба послухати звуки горлиць. …А взимку всі опалювали хати вугіллям – тим, що з місцевих шахт. І запах, який це давало, складно з чимось сплутати. І його тепер складно ще десь відчути – він пішов в історію разом із промисловим Донбасом, промисловою частиною Луганщини зразка 1980-х років.
***
Пізнали своє дитинство?
***
Анна Ізваріна виїхала з дому у квітні 2022 року з Лисичанська.
У Анни вдома до останнього були світло, вода, газ. На відміну від, наприклад, сусіднього Рубіжного. Залишатися вдома настільки довго спонукало й те, що казав чоловік, який на той момент вже воював (він один із тих луганських прикордонників, хто дивом лишився живим під час боїв за Попасну, зрештою повністю зруйновану). Чоловік припускався думки, що ситуація на фронті обернеться “на наше”. Крім того, Анна зазначає, що проти патріотичних лисичан певною мірою працював досвід 2014 року. Тоді місто звільнили українські військові, повернули його під український прапор. І – підсвідомо чи свідомо – вважали, що звільнення буде ось-ось.
…Так ось. Повертаємося до виїзду з міста. Анна сіла за кермо. Донька – пасажирка. З ними кіт. Перед тим поклали в автівку речі. Їхали в одні колоні з мікроавтобусом, де була сестра Анни – християнська пасторка. До неї повернемося пізніше.
На досить малій відстані від Лисичанська машина Анни стала. Вони з донькою й котом пересіли в мікроавтобус сестри. Ключі від авто лишила під колесом. Згодом машину перегнав у Лисичанськ чоловік. А згодом виїхав нею на підконтрольну Україні територію. Одна з небагатьох матеріальних речей, яка дивом у тій машині таки дісталася до родини і просто зараз живе (дозволимо собі вжити саме це слово) із нею в Сумах – м’яка іграшка доньки Анни Віталіни, величенька така акула.
***
Пізнали свій виїзд із дому? Ну, плюс-мінус, як то кажуть…
***
Пізнаваною й цілком примірюваною на себе (для тих, хто пам’ятає дим узимку і туркотіння горлиць улітку) є й історія власної родини Анни.
Дідусь по лінії мами – етнічний українець, який народився в Польщі – в тих кордонах, у яких вона була на момент його народження. Приїхав на Донбас працювати на шахти. Дуже мало розповідав про своє минуле. Не любив про це розповідати…
Бабуся по лінії мами – з Курячівки Старобільського району. З тих, кого під час Другої світової війни угнали на роботи в Німеччину. Повернулася вже не в Курячівку – повернулася туди, де шахти.
Предки по лінії батька – з Курської області РФ.
Батько Анни працював токарем на заводі “Пролетарій”, мати – вчитель російської мови, згодом завуч, потім – методист відділу освіти.
А в менш віддалені часи, у 2014 році, чоловік згаданої вище сестри Анни, теж християнський пастор, опинився на так званому “підвалі” ополченців. І рідні його звідти ледве витягли, з переломом щелепи й іншими травмами…
***
Пізнали досвід своєї родини? Пізнали те, як війни, репресії, переселення й інші прояви імперськості “сусіда” формували нас і наш регіон?
***
Родина Анни зараз мешкає в Сумах.
Що повернення додому не буде, пані Анна розуміла практично одразу після виїзду. В родині вже був досвід переселенства: чоловік після 2014 року виїхав з Ізвариного, брат – з Донецька. Чоловік Анни Віталій – прикордонник Луганського загону, захищав Україну як після 2014 року, так і після повномасштабного російського вторгнення. І між цими роками, маючи досвід і прикордонника, і переселенця з Ізвариного, казав щодо можливого повернення приблизно наступне: розумієте, це вже інші міста, там інші люди, там все інакше… Плюс – там, до прикладу, хтось розграбував твоє житло (і з вірогідністю понад 90% це твої сусіди), а хтось чекав на росіян і мріяв “злити” тебе фсбшникам… І ти про це знаєш…
Тобто, тема повернення для Анни й її родині лежить зовсім в іншій площині, ніж просто емоційне “…ми повернемось додому!”
***
“Вимушене переселення – це соціальна смерть”, – каже Анна Ізваріна. І аргументує це – з позицій людини із сильним інтелектом та глабоким досвідом лікарки, керівниці медичного закладу, дружини, матері, сестри.
До історії пані Анни ми ще повернемося – у проєкті “Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі” чи після. Надто вже вона глибока. Її складно переварити для однієї статті й передати в одній статті. Та чого складно – неможливо.
Юлія Сабаєва
***
Проєкт реалізується ГО “Центр спільного розвитку “Дієва громада” у партнерстві з Луганським обласним краєзнавчим музеєм, ГО “Арт-Резиденція Плюс-Мінус ” та Старобільською районною державною адміністрацією в рамках проєкту “Спадщина. Простір для роботи” за підтримки міжнародного благодійного фонду “ІЗОЛЯЦІЯ. Платформа культурних ініціатив” та програми “Партнерство за сильну Україну”, яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.