В інтерв’ю пан Олексій звик бути “по той бік” блокнота чи мікрофона. Адже крім того, що він сценарист та письменник, він ще й досвідчений журналіст, знаний свого часу на Луганщині – у ті часи, коли журналістика й телебачення зокрема в обласному центрі працювали під українським прапором. Глядачі луганського телебачення знали Олексія Комаровського як автора й ведучого різних телепроєктів, документальних фільмів тощо. З найвідоміших – дитячі “Ігри ерудитів”, які збирали команди школярів з усієї області.
Олексій Комаровський – людина з Вікіпедії й просто глиба інформації про Луганську область. Причому інформації, яка накопичувалась і аналізувалась дуже професійно. А ще він – справжня концентрація енергетики свого покоління.
Отже, в цій статті наводимо лише декілька штрихів до портрету Олексія Комаровського – бо будь-яка розповідь про цю особистість має закінчуватися словами “Далі буде…”
Він народився у Попасній у 1974 році. Років у п’ять вже вільно читав, причому читати навчився й почав саме українською мовою. З властивими йому спостережливістю й умінням відфільтровувати важливі деталі пан Олексій згадує: покоління його дідусів і бабусь у Попасній було переважно україномовним (це й вплинуло на вибір перших друкованих джерел, за якими він вчився читати). А от покоління батьків було вже більш російськомовним.
…Попасна дитинства Олексія, за його словами, була тим, що зараз назвали б величезним залізничним хабом. Просто не було тоді такого слова… Якщо ти народився в Попасній та ще й дожив там років до 15 – 17, у тебе були відсутні шанси не попрацювати на залізниці. Не оминуло це й майбутнього (тобто, нинішнього) історика, сценариста, письменника Комаровського – перед вступом на історичний факультет тодішнього Луганського педагогічного інституту. Перший запис у його трудовій книжці – електромонтер СЦБ (сигналізація, централізація та блокування)
“Я був тією людиною, яка ходить по коліях і змащує квачем стрілкові переводи, щоб ковзали. Два кілометри в один бік від посту, два в інший”, – згадує наш співрозмовник.
Це було після закінчення 11 класів. Практично тоді ж друг Олексія вступив на підготовчі курси істфаку Луганського педінституту, й Олексій почав їздити туди з ним “за компанію”.
“Присутніх не перевіряли, переклички не робили, і я просто сидів і слухав”, – згадує він.
Таке слухання закінчилось тим, що він вступив на факультет. А друг – ні, такий от парадокс.
“І таким чином я опинився в найкращому місці в найкращий час”, – каже Олексій Комаровський.
До речі, він став першою людиною у своїй родині, яка отримала вищу освіту. І це теж цілком типово для людини нашого покоління з нашого регіону.
Щось нове ми не відкриємо, сказавши, що істфак того періоду в Луганську був справжньою кузнею кадрів (перепрошуємо за цей мовленнєвий штамп) гумористів, КВНників, медійників.
В Олексія дуже добре (м’яко кажучи) виходило писати тексти – сценарії, жарти для КВНу тощо.
“Це було прям моє, і письменник у мені таки переміг художника”, – каже він. А Олексій дуже добре малював, і це – окрім письменництва, історії чи обслуговування Попаснянської залізниці – цілком могло стати його професією.
Хоча, напевно, письменник все-таки переміг раніше… Навчившись читати у оті вже згадані нами п’ять років, Олексій у дитинстві практично тільки тим і займався, що читав. У тому числі з ліхтариком під ковдрою ночами. Впізнали свою дитячу розвагу?
Звичайно, в проміжках між запійним читанням встигав похуліганити на вулиці, повчитися в школі на відмінно, дати списати однокласникам домашнє завдання… Але читання все-таки було одним з основних факторів, які сформували його як особистість.
Пригадує, що в дитинстві книжки, за його відчуттями, надто швидко закінчувалися… Він їх перечитував. А ще – дописував. Тобто, років вже з дев’яти, прочитавши, до прикладу, пригодницький роман – брав зошит, ручку й дофантазовував продовження.
“Вже тепер я дізнався, що є такий окремий жанр в літературі, коли фанати того чи іншого письменника пишуть продовження його творів. Фенфікшн, від англійського fanfiction. Проте тоді, в дитинстві мені здавалося, що я винайшов щось нове”, – розповідає Олексій.
Виш Олексій закінчив у 1997 році й вступив до аспірантури. Закінчив і її. Працював заступником директора та викладачем Луганського коледжу культури і мистецтв, ученим секретарем, а також викладав у Луганському державному інституті культури і мистецтв. Ця робота була для нього цілком комфортною. Але згодом письменник і сценарист все-таки переміг в Олексієві не лише художника й залізничника, а й науковця та історика.
І він опинився на Луганському телебаченні. Покинути цю нішу змусив 2014 рік, проте – то вже буде інша історія.
Тут розкажемо ще лише одну історію, і то скорочено – про фільм за сценарієм Олексія Комаровського з бюджетом 100 тисяч гривень, знятий в Луганську на камеру мобільного телефона. Фільм російською має назву “Цацки, пецки, три ствола” (офіційна назва – “Ключ до успіху”). Сюжет закручено в стилістиці, яку на Луганщині характеризують фразою “туши свєт, ховайся в жито”. Сценарій Олексію замовили у 2009 році. Замовили такі собі впливові на Луганщині люди, ну знаєте, коли впливовість межує з законністю… О ми завернули… А вийшли “Цацки…” у 2011 році. Прем’єра відбулась у луганському ресторані “Корона”. У ролях, зокрема: ринки Луганська (тобто, це швидше декорації), Фольксваген – “буханка”, іноземні студенти Луганського аграрного університету й відомий гуморист з Луганщини Андрій Бурим. До речі, Бурим – у ролі начальника міліції.
Це складно переповісти… Можна лише сказати: у фільмі, який наразі лишився роликом на Ютубі й сприймається певною мірою як дещо архаїчне, дуже багато енергетики конкретного покоління й конкретного регіону. Власне, тому авторка статті й зачепилася за нього – бо й сама належить до цього покоління й сформувалася в цьому регіоні.
Проте це – дуже й дуже маленька частиночка доробку Олексія Комаровського. Так, у 2017 році його п’єса стала фіналістом Третього фестивалю комедійного мистецтва “ГаШоТю” в Києві. У 2012 році на телеканалі “2+2” вийшла прем’єра повнометражного комедійного бойовика “Down Town, або Ключ до успіху” за його сценарієм. І таке інше…
Отже, ми ще до цього повернемося. І є відчуття, що понад один раз.
Юлія Сабаєва
***
Проєкт реалізується ГО “Центр спільного розвитку “Дієва громада” у партнерстві з Луганським обласним краєзнавчим музеєм, ГО “Плюс-Мінус Нескінченність” та Старобільською районною державною адміністрацією в рамках проєкту “Спадщина. Простір для роботи” за підтримки міжнародного благодійного фонду “ІЗОЛЯЦІЯ. Платформа культурних ініціатив” та програми “Партнерство за сильну Україну”, яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.