Фрагмент з інтерв’ю Тетяни Стадник для проєкту “Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі”: “Мої найкращі роки 1996 – 2013 пройшли у боротьбі. Будучи членом Луганської обласної організації Народного руху України, я послідовно відстоювала державні цінності. Цей шлях обрала і моя старша донька – Стадник Ганна Анатоліївна 1993 року народження. Вже пізніше я дізналася, що після подій 2014 року вона разом із однолітками потайки розмальовувала будинки в Луганську синьо-жовтими кольорами”.
***
У дев’яності роки минулого століття авторка цієї статті навчалася в Луганську на факультеті української філології в тодішньому педінституті. Період – одночасно – підйому національної ідеї й тотальної бідності.
Таня Стадник навчалася в паралельній групі – зі спеціалізацією народознавство, а я – у “чистих українцях”. Нас об’єднували оті згадані вищі національна ідея й тотальна бідність. У сусідньому гуртожитку працював Українсько-канадський центр “Відродження” з унікальною бібліотекою – українськими книжками, знищеними свого часу радянською владою в Україні й виданими за кордоном. Там можна було так зачитатися п’єсами Винниченка (доступними лише там!), що забути про час і запізнитись на пари (ми вчились у другу зміну). Таня працювала там на півставки, а я проводила дуже багато часу за книжками й на заходах.
Навпроти наших гуртожитків (якщо перейти через вулицю Оборонну) була алея, яка вела на ринок. На алеї – чи то гендель, чи то кафе, чи щось подібне. Ми називали цей заклад “Островок”. Чи була на ньому вивіска з логотипом – забулось. Там ми могли собі зрідка дозволити “криваву Мері” та “викрутку” (тобто “отвьортку”).
І була в нас спільна компанія – з обговореннями навчання, з женихами, з юнацькими пристрастями, сльозами та взаємною підтримкою.
Закінчивши виш, ми зажили кожна своїм життям…
***
Працюючи з історіями людей, які виявили бажання долучити свій особистий голос до проєкту “Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі”, я побачила анкету Стадник Тетяни Григорівни. І дуже різні почуття накрили. Тут тобі й туга по Луганську зразка 90-х років, який назавжди пішов в історію. І туга по самій собі – тій, яка й близько не уявляє того майбутнього, що спіткало нашу область. І радість до сліз від того, що робота в проєкті має ще більший сенс, ніж здавалося на початку – він дійсно допомагає зібрати до купи, об’єднати людей, які прагнуть зберігати й передавати пам’ять про Луганщину.
Далі здебільшого – пряма мова Тетяни. Це особиста історія, розказана від першої особи. Отже, спогади цілком суб’єктивні.
Луганськ побачила по телевізору. І вирішила: я там навчатимусь
“Я народилася на Поділлі у звичайній сільській родині. Нас було четверо дітей, і дитинство було справді тяжким. Сьогодні я чітко розумію, що воно було травмованим. На жаль, такі травми найчастіше даються взнаки після сорока років, хоча супроводжують тебе все свідоме життя. Але тоді я цього не знала. Тоді були вітчим, батько, мама…
Один випадок змінив моє життя на всі 300%. Мені було 17 років. Ми в місцевому будинку культури дивилися телевізор – як зараз пам’ятаю, це була “Берізка”. Поряд сидів мій майбутній чоловік, йому було 18. По суті, ми були ще дітьми. Це сьогодні у 18 років ми бачимо сформованих дорослих людей, а тоді, у дев’яностих, ми були дітьми, які знали лише город і тяжку працю на рівні з батьками.
По телевізору показували “Ворошиловських стрілків” – на той час це були відомі КВК-шники. Більшість із них тоді ще навчалися в Луганському педагогічному інституті. Про цей масштабний заклад якраз розповідали в сюжеті. Ми сиділи в натовпі однолітків, і раптом у тиші я вголос промовила: “Я хочу там навчатися”.
Мій майбутній чоловік – не знаю, чи це було щиро, чи то вже проявлялися аб’юзивні стосунки – просто висміяв мене. Він сказав: “Ну хіба доярка може бути студенткою такого закладу?”
Ця фраза змінила все. Ми одружилися, у нас народилася донька. Та ситуація стала першим “тривожним дзвіночком” про те, що ця людина мене ніколи не цінуватиме. Зрештою ми розійшлися, і я поїхала здійснювати свою мрію. Залишивши старшу донечку (якій тоді був лише рік) з мамою, я вирушила вступати до Луганського педагогічного інституту. Так почалося моє життя на сході України, безпосередньо в Луганську”.
Зрештою Тетяна має дві вищі освіти: спеціаліста за фахом вчитель української мови і літератури, народознавства та світової літератури, а також магістра за фахом практичний психолог. Обидві освіти отримувала в Луганському педагогічному університеті (зараз Луганський національний університет) імені Тараса Шевченка. Певний період працювала вчителькою, потім – у сфері соціальних послуг у Луганському центрі зайнятості. Останнє місце роботи в Луганську – це держслужба, посада спеціалістки в управлінні інформаційної політики Луганської обласної державної адміністрації.
“Після подій 2014 року моє життя змінилося. Разом із дитиною я була змушена залишити рідний Луганськ і розпочати новий етап життя на заході України. На сьогодні я працюю вихователькою в Івано-Франківському обласному центрі соціально-психологічної реабілітації дітей”, – каже пані Тетяна.
Три віхи долі: від боротьби за державу до миру в собі
Моє життя чітко розділене на три етапи, кожен з яких став для мене окремим університетом духу. Довгий час я була впевнена, що найважчі випробування чекали на мене на Сході. Проте сьогодні, озираючись назад із досвідом практичного психолога, я розумію: коріння всіх моїх тривог і пошуків живилося з глибин дитинства.
Віха перша: Поділля та попіл дитячих травм
Перші двадцять років пройшли на рідному Поділлі, але те дитинство не було сонячним. Воно було просякнуте тим, що сьогодні ми називаємо булінгом, приниженням і тотальним знеціненням. Батькове пияцтво, постійні бійки та виснажлива, майже рабська праця матері, яка намагалася втримати родину на своїх плечах… Це виховало в мені стійкість, але водночас залишило глибокі шрами. Увесь мій подальший свідомий шлях був спробою втекти від того болю або довести, що я варта більшого.
Віха друга: Схід та полум’я ідеалізму
Наступні двадцять років – мій Луганськ. Це був час великих надій і щирого горіння. Я жила мрією про демократичну, квітучу Україну, яка нарешті знайде свою мову та ідентичність. Я кидалася в політичні та суспільні битви, вірячи, що зможу змінити світ, виправити систему, переконати кожного. Це був час ідеологічної боротьби, але за нею я часто не помічала головного – свого власного, покинутого напризволяще внутрішнього світу. Я намагалася лікувати суспільство, коли лікування потребувала моя власна душа.
У 19 років я зробила перший крок до своєї мети, ставши слухачкою підготовчого відділення Луганського педагогічного інституту. Моєї шкільної освіти та знань, здобутих у важкій праці, забракло для миттєвого вступу, але рік наполегливої підготовки дав результат – я стала студенткою.
Перші три роки були часом максимальної концентрації на навчанні та громадській активності у профспілці. Згодом я перевезла до Луганська свою чотирирічну доньку, поєднуючи материнство з інтенсивним саморозвитком.
Важливою сторінкою мого життя стала робота в бібліотеці Українсько-канадського центру, відкритого при університеті зусиллями діаспори. Там зберігалося понад 10 тисяч томів літератури, яка десятиліттями була суворо заборонена в Радянському Союзі.
Володіючи цим унікальним інформаційним скарбом, я працювала в центрі у другій половині дня: допомагала викладачам готувати матеріали для курсових, дипломних, магістерських та кандидатських робіт. Фактично, я була провідником у світ справжньої, неспотвореної історії України.
Саме в цей період відбулася моя доленосна зустріч із В’ячеславом Чорноволом. Він приїжджав до Луганська в межах своєї передвиборчої кампанії. Постать Чорновола стала для мене потужним джерелом натхнення. Його візія соборної, незалежної та україномовної держави остаточно сформувала мою позицію: я стала активною членкинею Народного руху України та присвятила себе пропагуванню української незалежності.
У 2001 році закінчила університет із відзнакою. Отримавши диплом та маючи за плечима міцний ідеологічний фундамент, я розпочала свою педагогічну діяльність в одній із шкіл Луганська, несучи українські цінності дітям сходу.
Віха третя: Захід та тиша зцілення
Сьогодні триває третя віха мого життя – тут, на Заході України. І зараз я інша. Я більше не прагну нікого переробляти чи витрачати себе на безплідні політичні суперечки. Я навчилася приймати людей у всьому їхньому різноманітті – з різними мовами, поглядами та досвідом.
Моїм головним фокусом стала молодша донька і моє власне пізнання. Психологія, яку я обрала помічником у житті, стала моїм порятунком. Вона допомогла мені професійно розкласти по полицях дитячий біль, навчила працювати з травмою, а не просто ховати її подалі.
Сьогодні я нарешті можу сказати: я вільна. Я вмію пробачати. Я відпускаю минуле без гніву. І головне – я передаю своїй доньці не свої травми, а свою мудрість. Виявилося, що змінити світ навколо можна лише одним способом — нарешті примирившись із собою”.
Життя із другим чоловіком – етнічним лемком з відомого на Луганщині села Переможне
“На початку 2000-х років я працювала в управлінні внутрішньої політики Луганської обласної державної адміністрації. Це був період активної громадської та політичної діяльності, зокрема в середовищі Народного руху України. Саме тоді відбулося знайомство, яке визначило подальший особистий і родинний шлях.
Через колег і однопартійців дізналася про лемків – людей із глибокою історією, яких у 1941 році було примусово депортовано з територій тогочасної Речі Посполитої на схід України. У селі Переможне на Луганщині вони зберегли свою ідентичність, традиції та пам’ять про рідний край. Саме там було започатковано лемківську ватру — місце єднання, культури і родинного тепла.
У цьому середовищі я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком – людиною, в якій жила пам’ять двох поколінь лемків. Для нього родина, коріння і традиція були не просто словами, а способом життя. Разом зі своїм батьком він збудував у Переможному капличку – як символ віри, спадковості й внутрішньої сили. Це був не просто будівельний об’єкт, а втілення родинної цінності: залишити після себе щось значуще.
У 2013 році в нас народилася донька – продовження нашої історії, нашого роду. Її поява стала важливою точкою, що поєднала минуле і майбутнє.
Події наступних років стали великим випробуванням для нашої родини. Війна розділила життя на “до” і “після”. Ми втратили близьких – батьків, а у 2022 році трагічно загинув мій чоловік. Це біль, який залишається, але разом із ним залишається й усвідомлення цінності життя, пам’яті та гідності.
Попри втрати, мені вдалося зберегти важливі речі: документи про депортацію предків, фотографії, спогади. Це не просто архів — це основа родинної ідентичності, яку я передаю своїй доньці.
Сьогодні для мене родинні цінності – це пам’ять про своїх предків; повага до свого коріння; відповідальність за збереження й передачу історії; сила вистояти навіть у найважчі часи; і любов, яка об’єднує покоління.
Моя родина пройшла шлях депортації, втрат і випробувань, але зберегла головне – внутрішню гідність і зв’язок між поколіннями. І саме це є найбільшою цінністю, яку ми несемо далі”.
“Я знаю цю ситуацію досконало”: мовне питання по-луганськи, початок двохтисячних
“Щодо мовного питання на сході – буду щирою, бо знаю цю ситуацію досконало.
Української мови в Луганську та загалом на сході практично не було. У самому місті працювало 60 шкіл, і лише одна з них – 59-та – була україномовною. Звісно, існували окремі українські класи, проте на обласному рівні навчання державною мовою ніяк не заохочувалося.
Натомість РФ масово фінансувала програми дошкільної та позашкільної освіти. Російськомовні школи були зразково забезпечені технікою та сучасними засобами навчання, тоді як єдина українська школа завжди залишалася на задвірках.
Дійшло до парадоксу: коли я працювала в одній із луганських шкіл, учні 11-го класу звернулися до мене з проханням викладати українську мову… російською. Це яскраво ілюструє тогочасну реальність. Українською в Луганську розмовляли заледве сто людей – переважно члени правозахисних організацій чи партій національно-демократичного спрямування. Усіх їх можна було пригадати поіменно. Всі інші – у побуті, на роботі, на телебаченні – послуговувалися російською.
Певне потепління, така собі “відлига”, почалося лише за президентства Ющенка, але загалом ситуація завжди була складною. Українська мова ще частково зберігалася в селах (наприклад, у Сватівському чи Білокуракинському районах), але промислові регіони були виключно російськомовними.
Російська Федерація вкладала шалені кошти в те, щоб українська мова зникла. Змінити це можна було лише шляхом рішучого втручання держави на найвищому рівні”.
Юлія Сабаєва
***
Проєкт “Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі” реалізується ГО “Центр спільного розвитку “Дієва громада” у партнерстві з Луганським обласним краєзнавчим музеєм, ГО “Арт-Резиденція Плюс-Мінус ” та Старобільською районною державною адміністрацією в рамках проєкту “Спадщина. Простір для роботи” за підтримки міжнародного благодійного фонду “ІЗОЛЯЦІЯ. Платформа культурних ініціатив” та програми “Партнерство за сильну Україну”, яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.