Наша співрозмовниця народилася в 1969 році в сілі Новобіла Луганської області. Зараз живе в Києві. Освіту має середню спеціальну. Раніше шила одяг, а зараз працює нянею в родинах. 

Щоб уявити дитинство Світлани, треба уявити декорації, в яких воно минало – село Новобіла. До останньої адмінреформи воно належало до Новопсковського району (увійшов до складу Старобільського). До Новопскова, колишнього райцентру – майже 35 кілометрів. Степ, пасовища, байбаки, ковила та воронці – в сезон…

А далі – пряма мова. З усіма її особливостями.

…А ви їли в дитинстві калачики? А мали курку замість кошеняти?

«Я народилася в селі й жила там до першого класу. 

Перші спогади, які в мене є, це чомусь – наскільки я намагаюся згадати своє дитинство – це обов’язково було літо, було сонячно, тепло. Я гралася в дворі, в траві… Там росли калачики – вони так називаються. Я їх в дитинстві дуже любила. Вони круглі такі. Це в мене було як якесь море з трави. І мама прийшла і сказала, що треба йти лягати спати. А я не захотіла. І почала від мами тікати. І ми дуже довго, як мені тоді здалося (й мені було дуже чудно і весело), ми бігали кругом хати. Мама мене доганяла. Все було дуже так весело, по-доброму. Сонечко світе, мама посміхається. Мама мене вловила, я дуже довго сміялася. Але пішли ми в хату. 

У селі, щоб дитинка спала, завжди вікна завішували ще додатково ковдрою. В хаті було – ніби від того, що сонячно – то так, начебто, мабуть, одіяло було якось такого оранжевого, бордового кольору, щоб було як начебто, не знаю, така, як, не знаю, для мене простір такий, він був теплий і комфортний. 

Мама поклала мене спати, і я заснула. Це перший в мене такий спогад дитинства.

Другий… Тато в мене дуже любив тварин, йому були вони дуже цікаві. Він виростив курочку з курчатка маленького, вона була ручна. І коли батько приходив з роботи, він її ловив у дворі, вона ще такого кольору була, красива така. От саме так її просто тримав, як кошеня. Отак, одною рукою гладив і ходив з нею по двору. Це було мені дуже чудно – звісно, у когось були коти, а у батька була курочка. 

Я теж потім, коли трошки підросла і навчилася її ловити, інколи її ловила. Ось така гарненька курочка…

Ще спогади про дитинство такі. У нас був такий сарай – не старий і не новий. І колись звідти порося втекло. Це було дуже чудно, коли його ловили по двору. Порося – вона маленьке. Але тато молодий, сильний. То він порося наздогнав. І теж взяв руки і відніс у сарай. Це було дуже весело.

Мені в дитинстві завжди було весело…

Мені, наскільки я згадую, батьки завжди посміхалися. І тато, і мама. І мені в дитинстві було дуже комфортно в селі. Мені подобалося там жити». 

«Їжа була дуже проста, і мені вона була дуже смачна»

«У дитинстві був такий період, що, наскільки я розумію, багато іграшок у мене не було. Але тато, коли їздив в місто, привіз мені посуд іграшковий дитячий. Він мені дуже подобався. Я ціле літо ним гралася. А от ляльку погано пам’ятаю – була на вони чи ні.

Проте дуже часто мама робила або тато мені ляльку з кукурудзи. Це коли початок кукурудзи, в нього там волоссячко. Оце були такі ляльки у нас. 

Їжа, наскільки я пам’ятаю, вона була дуже проста, і мені вона була дуже смачна. В мене таке враження, що у нас завжди суп був, особливо влітку, не дуже з м’ясом. 

Мама варила різні супи, борщ. Часто смажила картоплю або яйця. Мені дуже подобалося, коли в макарони вбивали на сковорідці яйця. Так його все перемішували. Таку їжу їли. Час від часу мама пекла хліб, але це не дуже часто. Взимку частіше. 

Тобто, їжа дуже-дуже проста була.

У нас були кури. Таке враження, що вони, мабуть, тільки для яєць були. Тому що м’ясо в супі було дуже рідко. У нас не було корови, але мама про неї завжди мріяла. Їй хотілося корову. Це йшло, як я так розумію, з її важкого дитинства: мама народилася після війни, і тільки завдяки тому, що була корова в родині, в них більш-менш було що дати дітям поїсти. 

У моєму дитинстві мама завжди ходила до родичів або до сусідів, купляла молоко або сир, уже зроблений. 

Дуже я любила в дитинстві і зараз люблю вареники з сиром. Мама робила їх із солоним сиром, не з солодким. 

…Була дуже просто їжа і дуже просте життя. Як день наш складався?.. В селі завжди є робота. Якщо це літо… Мені дивно: чомусь, правда, я більше пам’ятаю літо і дуже дивуюсь, що не пам’ятаю чомусь зиму. Чи менше пам’ятаю. Влітку ви прокинулися – і всі обов’язково йдуть своїх тваринок випускати, годують їх, потім щось роблять на городі. 

У нас дуже гарний був колодязь у садку. Я не знаю, як це можна було визначити на смак, але сусідам подобалася та вода й вони приходили до нас. Сусіди брали ту воду, спілкувалися.

Мені чим подобався наш колодязь: він був під деревом, я не пам’ятаю, яке то дерево, але – таке високе гарне дерево і колодязь. І вода така… І така палка, як журавель, і туди відро опускалося вниз. Для мене це було як магія: коли в колодязь відро опускалося пусте і піднімалося повне. В дитинстві це мені дуже подобалось. 

А взимку в нашому дитинстві, наскільки я розумію, ми просто сиділи в хаті. У нас хата була стара. І з одної сторони печі було те, що називається лежанка. То дітки – або у нас, або коли ми ходили до родичів – дітки завжди гралися на тій лежанці, тому що вона довго була тепла, на ній було цікаво. А так – у мене якось за зиму спогадів не дуже багато. Наскільки я пам’ятаю, снігу було багато, ми бігали по нім.

О, взимку ще – ось я згадала, що в мене у пам’яті «розпечаталося». Недалеко від нас було таке озеро. Мама каже, що в її дитинстві воно було достатньо глибоке. В моєму дитинстві – вже ні. І воно взимку замерзало. І всі каталися по ньому на таких самокатах. Я не дуже пам’ятаю їх, але, мабуть, вони продавалися в магазинах. Це було – як дві такі полоски, як начебто ковзани. Як гнутий дріт. І отут так перед тобою така була як арка, за яку ти тримаєшся руками. Ну, як самокат, тільки зимовий. Ти ногою відштовхуєшся і на двох цих полоззях їдеш по льоду. Дуже мені ця штука подобалася. Думаю, що вона була зроблена фабрично, тому що там під ноги були такі приварені штуки, як у лижах. Тобто, щоб нога в тебе фіксувалася, а не їхала вперед-назад. 

А влітку хлопці малі… У мене брати двоюрідні були такі чудні! Вони весь час хотіли б на тому озері в ночвах плавати, тому що вони «моряки». Пам’ятаю день – усі сміялись, бо їх з того озера тільки витягнуть, тому що боялися, щоб діти не потонули – а вони знов. Вони були впевнені, що оці алюмінієві ночви обов’язково попливуть, а вони «моряки» й будуть плавати. Вони кругом того озера ті ночви тягали цілими днями, їх всі сварили, але – вони ж «моряки»!

Коли дуже спекотне літо було, це озеро дуже сильно міліло. І навіть в деяких місцях, де була вода, можна було просто по ньому отак пройтися. Земля так розтріскувалася – як от в пустелі. Теж мені подобався цей малюнок, на нього дивитися такими маленькими острівцями. Такі ось спогади…»

Дві ляльки: Славік і дівчинка, яка уміла ходити

«У мене була кукла, яку я називала Славік. Вона така була, як маленька дитинка, коли народилася. В неї такі були круглі ніжки, ще як у немовляти. І ручки отак напівзігнуті. І не знаю, чи моя маленька шапка, чи когось із родичів. Це воно було в дитячій шапочці й у розпашонці. Мама час від часу йому цей одяг прала. Очі були намальовані, як лаком. І якось очі – я дуже намагалася зробити так, щоб вони не стиралися. А губи через якийсь час стерлися. І потім ці лаки були для нігтів. То ми трошечки там з мамою йому підфарбували губи. Ця лялька Славік – вона існує, вона ціла. Але вона залишилася в Луганську (там Світлана жила згодом після переїзду. – Авторка). Тобто, вона ніби зі мною все моє життя.

Інших ляльок, коли я вже виросла, віддавала своїм родичам, сестрам двоюрідним. А Славіка не захотіла – хотіла залишити як на згадку. І навіть потім, коли в мене народився син, то він їм грався. Ми його, Славіка, як маленьку дитинку, в пелюшку загортали – і син його носив просто по хаті, спати вкладав.

Дуже любима мені ця лялька…

І друга лялька, яка мені дуже подобалась – вона теж зберіглася. Я думаю, що вона була дуже дорога. Але в якийсь момент, не пам’ятаю, чи я попросила у батька, чи він просто сам так вирішив – він мені купив цю ляльку, і вона ходила. Коли її береш за ліву руку, так вона піднімається під 90 градусів до підлоги, паралельно підлозі. Піднімаєш ліву руку паралельно підлозі – і тоді ти надаєш трошки рух ляльці, і вона починає ноги викидати вперед: одну, другу.

Але з часом якось вона зламалося. Тато ремонтував. Проте вона дуже довго ходила, і я була така щаслива. Всі дивилися на це диво, ні в кого не було такої ляльки. А мені більше за все приємно було те, що це мені тато купив. Хоча в магазинах, я розумію, тоді не дуже добре було з цими іграшками. І думаю, що це була чималенька сума. Але вона була така улюблена! Вона достатньо велика така лялька була, мабуть, ну, сантиметрів 70. Або мені так в дитинстві здавалося… Просто відносно мене вона була така собі дівчинка – з білим волоссям, і такий на ній був сарафан і фартушок».

***

Проєкт «Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі» реалізується ГО «Центр спільного розвитку «Дієва громада» у партнерстві з Луганським обласним краєзнавчим музеєм, ГО «Плюс-Мінус Нескінченність» та Старобільською районною державною адміністрацією в рамках проєкту «Спадщина. Простір для роботи» за підтримки міжнародного благодійного фонду «ІЗОЛЯЦІЯ. Платформа культурних ініціатив» та програми «Партнерство за сильну Україну», яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.

Юлія Сабаєва