Музикантка й акторка Карина Антоненко пропагує українську культуру в Польщі. Вона піклується про свою бабусю Лідусю, яка виховала її й наразі мешкає у прифронтовому обстрілюваному Харкові (літня, ба навіть дуже літня жінка вперто не хоче переїжджати ще далі від дому, від Луганщини). Карина вдосконалює своє вміння грати на саксофоні та свою вокальну майстерність. І пропагує на широкий загал пісенну культуру саме Луганщини. І ретельно вивчає та зберігає історію власного роду.

Для того, щоб вийшла ця коротка стаття, ми з пані Кариною говорили двічі – загалом години із дві. Проте безліч тем так лишилися «за кадром». Хочеться вірити, що ми до них ще повернемось.

Загалом родинна історія Карини видається авторці дуже типовою для Луганщини, для промислового Донбасу. Абсолютно серіальні повороти долі предків; виховання бабусею й дідусем – зокрема й по причині цієї серіальності; і абсолютний український патріотизм.

А далі, як годиться – пряма мова нашої співрозмовниці.

«Мені відкрилися очі на історію моєї родини»

«Я народилася і виросла в Луганську після 1991 року (пані Карина народилася власне у 1991 році, проте має на увазі, що її народження і все свідоме життя прийшлося на Українську Незалежність. – Авторка). Тому мені пощастило – у мене немає оцієї, знаєте, туги по «совку».

Мені пощастило народитися саме 1991 року – саме тому я знаю і українську мову, і культуру, і шкільну програму. І школа в мене була, слава Богу, з нормальною українською мовою й літературою, а не з факультативами – у нас це були нормальні предмети.

«Щиро кажучи, мені тільки нещодавно нібито відкрилися очі на історію моєї родини. Все почалося з того, що я якось так десь півтора-два роки тому розмовляю з бабусею по телефону і кажу: «Бабусю, ну як же так сталося, що наш рід, от твоя мама, мала прізвище Волотко, вона українка, і не було якось і питань, що українці у нас у роду були. І от вона вийшла заміж за Сєрікова (тобто за прадіда Карини. – Авторка). – Я кажу: – Ну як же так сталося, що вона за росіянина вийшла заміж, ну розкажи мені?»

А бабуся каже, мовляв, ти що, Карина, з дубу впала, ти що, не знаєш, що тоді ж змушували прізвище змінювати? Я кажу: В сенсі – змінювати? А ну, розкажи мені тепер детальніше про це! Вона й каже: «Слава Богу, що твій дід не чув твоїх слів – не чув того, що ти його росіянином назвала».

І виявилося, що мій прадід по маминій лінії з Біловодську, з козацького роду, Сірик.

Не знаю, коли точно – але після отих воєнних часів, після Другої світової війни він змінив своє прізвище на російське. Бо казали: тобі не буде з цим українським прізвищем ані життя, ані роботи, ані медичного обслуговування…»

Предки Карини переїхали до Луганська після Другої світової. І зараз вона планує ще детальніше спитати в бабусі, як це все відбувалося – бо вони регулярно спілкуються телефоном.

«Прадід Роман і прабаба Віра Сєрікови – вже із зміненим прізвищем – побудували в Луганську будинок з нуля. Моя бабуся Ліда з двійнят – має сестру Ларису. Вони 1948 року народження. І коли дівчатка підростали в новому будинку – бабуся пригадує – там не було підлоги. Тобто, була просто глиняна підлога, і вони її мили – цю глину мили ганчірками».

Тут пані Карина з певною гіркотою згадує: хоч у двійнят Лідії й Лариси були спільний досвід, спільні спогади – про розкуркулювання козацького роду, про голодомор – сестра Лариса зрештою в нинішній війні прийняла іншу сторону…

«Вони, сестри, дуже відрізнялися – навіть вдача була різна. Моя бабуся Ліда – вона більш вразлива, вона людина мистецтва, малює картини, пише вірші, декламує. А Лариса була більш така жінка, як то кажуть, від роботи – на заводі працювала, її не цікавило жодне мистецтво, і вона завжди була хамовитіша, грубіша. Бабуся завжди казала: які ми з нею різні!»

Родина сестри ще у 2014 році прийняла сторону країни агресорки і виїхала до Росії.

«Стосовно мого формування в Незалежній Україні – я якраз бачила весь розвиток українського телебачення – це були чудові, дубльовані вже українською мовою «Альф», «Друзі»… Тобто, я виросла повністю в українському медіапросторі – радіо, телебачення, ну все-все-все було по-українськи. Тільки в побуті, звісно, було спілкування російською.

Плюс – у мене ще дуже цікавий дідусь був, чоловік моєї бабусі Ліди – він грузин. У них народилася донька Анжеліка, а вже в неї – я».

«Тобто, у вас є грузинська кров?» – перепитую.

«Так. У мене, бачте, й ніс такий специфічний… Мене дуже в дитинстві хейтили, булили за це – за ніс, за підборіддя. І я в дитинстві мріяла зробити операцію, щоб мати ніс, як мені здавалося, як у нормальних людей. Але тепер я знаю, що це моя фішка, що це дійсно моє. …Мого діда-грузина, що цікаво, звали Степаном. І прізвище в нього було теж не грузинське… Його доля – це теж така собі «Санта-Барбара». Виявляється, його викинули на смітник після народження. От просто маленьке оце немовля – взяли й викинули. Сталося це через те, що його мати була на ті радянські часи була змушена спати з директором фабрики, на якій працювала – ну, як мені розказують цю історію, робила вона це, щоб її не звільнили. Час тоді був такий (сорокові роки минулого століття. – Авторка). У директорів була повна влада, вони робили все, що хотіли. От він їй і казав: хочеш працювати, хочеш мати підвищення – то буде ось так… І коли вона після цього жаху народила, вона цю дитину викинула, тому що вона не витримала стресу, пресингу… У нашій родині це все якось з’ясували, коли дідові було аж близько 60 років. І він дуже тяжко це переживав.

…А тоді, немовлям, його знайшла жінка, яку звали Римма. Спочатку він жив в інтернаті, а тоді Римма його забрала. Складно сказати, хто вона була за національністю – знаю лише, що розмовляла російською. А чоловік її був вірменин на прізвище Маркарян. Вони всиновили діда – тобто, його звали Маркарян Степан Акопович. Проживали вони у Грузії, в Батумі на вулиці Джапарідзе. Треба ж, я вулицю пам’ятаю… А номеру будинку не пам’ятаю. Проте бабуся, напевно, пам’ятає, бо вона закохана й до сих пір у діда. Його вже четвертий рік немає з нами, але вона до сих пір каже: «Боже, мій Маркарян, Боже, Боже, який…» Ну дуже в нього закохана була…

Дід усе життя вважав рідними батьками Акопа й Римму.

І я пам’ятаю ситуацію, коли він дізнався правду про своє народження, про історію своєї родини – майже у 60 років. Пам’ятаю, приходжу я додому – а там прям крик такий, плач! Я не розумію, що коїться. І мені бабця каже: то дідо плаче, він дізнався, що хто його мати насправді… І в нього до кінця життя це була дуже велика травма.

Після цього він навіть не довіряв жінкам, завжди казав: жінка прийде, пограється тобою й викине. Для нього це була страшна травма – те, що од нього мати одмовилася, причому знав він це просто без подробиць. Це була така ганьба для нього – те, що його знайшли на смітнику. Те, що на нього, на людину, в такому маленькому віці подумали, що він гірше ніж сміття – і викинули.

Це дуже страшно… Але ж його знайшли, всиновили, його дуже любили в тій родині, дбали про нього».

***

І точно так дідусь з бабусею любили Карину. Адже саме вони її виховували, а не мама з батьком. Батьки розлучились, мати займалась особистим життям, пошуком чоловіка… Згодом у Карини з’явився вітчим – цілком типовий для кінця 90-х – початку нульових небідний луганський підприємець.  І з’явилась молодша сестра. Тим часом родиною для Карини були дідусь з бабусею – й вона каже, що це дуже добре. Дівчина росла в любові, спокої та стабільності. Карина переконана: їй пощастило виховуватися саме так, а не в мами – у криках, скандалах, якихось пристрастях…

Але – повернемось до дідуся…

***

«Він опинився в Луганську цілком випадково – він багато гастролював, бо був музикантом. Плюс – служби в армії далася взнаки. Дід був багатомовний, у нього був талант до мов. Хоча тоді, в Союзі, всіх «під росіян стригли», всі російською говорили. Дід же трохи розмовляв українською, хай і не ідеально. Добре знав грузинську, мегрельську, грецьку, трошечки вірменську. Тобто, він був прям талановитий в плані мов. Російською, до речі, говорив нормально, у нього не було якогось такого суперсмішного акценту».

Ще одна родинна лінія

«А ще від бабусі я дізналася про розкуркулювання. Дізналася, що в нас, як виявилося, була дуже багата родина, садиба була, були коні, корови. Це вже не по лінії прадіда Романа Сірика з Біловодська, а по лінії його дружини, прабаби Віри, в дівоцтві Волотко. Вона була з Макіївки – саме з Донецької Макіївки.

У них було велике господарство. В цій садибі, в якій жила її сім’я, виховувалося восьмеро дітей. Наймолодшою й була Віра – моя прабабуся.

Сестер її я зовсім не знаю, але знаю, що був один братик у неї – Іван. Вони були дуже близькі. І він хіба зовсім трошечки пожив… До речі, прабабуся була Віра Іванівна – тобто, братика назвали по батькові. А що сталось з її сестрами, я не знаю.

Отже, в сім’ї було восьмеро дітей. Сім’я була багата, сім’я була вихована, інтелігентна. Кожен вечір вони збиралися – ну, може й не кожен, але регулярно, часто – збиралися й музикували. У них була гітара, фортепіано, і всі вони співали. І батьки, і діти. А маленька ця Віра – вона сиділа під столом. Це те, що вона встигла переказати моїй бабусі: що вона сиділа під столом і це все слухала, а собі щось гралася.

А ще в них були працівники в домі. У них навіть була біла кухня і чорна кухня. Біла – це та, де вони снідали, вечеряли, обідали. А чорна кухня – для персоналу обслуговуючого. Ось настільки вони були заможні».

Родина Віри була розкуркулена. Скорочуючи історію, зазначимо: батьки віддали юну Віру з коровою в бідну селянську родину , щоб сховати то, що вона з заможної родини і щоб її не вбили «савєти» Віра опинилася в Луганську вже як дружина прадіда Карини Романа. Вони познайомилися на фронті – Роман отримав контузію, а вона як медична сестра лікувала його. В Луганську Віра працювала лікаркою – терапевткою. І якщо її батьківська родина була повністю україномновна, то сама Віра спілкувалася українською й російською, яка зазначає пані Карина, 50 на 50. На жодну посаду того рівня, що мала вона, в Луганську не можна було потрапити, спілкуючись не російською. Прадід же все життя спілкувався українською. І, як згадує бабусі Ліда, його донька, все життя казав: Росія й Америка – то найгірше зло на Землі. 

Пропагує українське

Таким чином, у самій Карині дивним чином поєдналися музичні, навіть швидше митецькі гени.

Вона закінчила Харківську державну академію культури й коледж мистецтв. має диплом бакалавра по класу актор драматичного театру та кіно. А потім закінчила магістратуру – вона магістр театрального мистецтва.

Свої вокальні здібності розвивала й розвиває зараз окремо, поза стінами вишів.

До речі, в дитинстві Карина навчалася в музичній школі по класу фортепіано й там однією з обов’язкових дисциплін був ансамбль.

«У нас ансамбль називався «Чарівнички». І наша викладачка Лілія Михайлівна Початовська – за що я їй дуже вдячна – була однією з тих, хто тримав український репертуар у цій музичній школі», – згадує Карина Антоненко.

Цікаво, що сама Лілія Михайлівна свого часу казала Карині: «Таких вокалісток як ти, мовляв, як оселедців у діжці, отже, йшла б ти кращу в акторки».

А ще цікаво, що в акторстві великим плюсом Карини стала зовнішність, успадкована від діда – грузина: з такими даними їй просто було долею призначено грати ролі королев. У тому числі англійської.  

«Зараз життя повернуло мене до того, що я заробляю гроші. Мій основний заробіток, те з чого я кормлюся – це музика, вокал і саксофон. А ще я проводжу івенти», – каже пані Карина.

Гроші потрібні, зокрема, й для того, щоб підтримувати бабусю, яка лишається в Харкові: орендувати їй житло, допомагати з ліками тощо.

Живе й працює Карина наразі в Польщі. Успадкувавши дідові таланти до мов, освоїла польську так, що її приймають за місцеву. При цьому завжди, за будь-якої нагоди, намагається пропагувати українську культуру, роблячи акцент саме на піснях Луганщини.

Все це – лише частина історії нашої землячки. Сподіваємося, ще буде нагода її продовжити.

Юлія Сабаєва

Проєкт реалізується ГО «Центр спільного розвитку «Дієва громада» у партнерстві з Луганським обласним краєзнавчим музеєм, ГО «Арт-Резиденція Плюс-Мінус» та Старобільською районною державною адміністрацією в рамках проєкту «Спадщина. Простір для роботи» за підтримки міжнародного благодійного фонду «ІЗОЛЯЦІЯ. Платформа культурних ініціатив» та програми «Партнерство за сильну Україну», яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.