Оксана ОЧКУРОВА, громадська діячка з Луганщини, двічі переселенка, проєктна менеджерка, тренерка з неформальної освіти дорослих, волонтерка та голова громадської організації.
ПРЯМА МОВА: “Маю багаторічний досвід реалізації соціальних, культурних та освітніх ініціатив, зокрема для внутрішньо переміщених осіб, жінок і дітей. Спеціалізуюсь на створенні й управлінні проєктами з фокусом на розвиток громад, міжсекторальну співпрацю, жіноче лідерство, мистецьку рефлексію досвіду війни та психологічну підтримку”.
За останні роки діяльність ГО ЦСР “Дієва громада” була тісно пов’язана саме з творчою сферою, яка стала для нас одним із ключових інструментів підтримки та відновлення громад. В умовах війни культура і мистецтво виконують не лише естетичну функцію, а й терапевтичну та соціальну: вони допомагають переосмислити досвід втрат, зберегти спадщину, віднайти ресурси для згуртованості та взаємопідтримки. Саме тому наша організація послідовно фокусувалася на мистецьких проєктах, що створюють простір для діалогу та нових сенсів.
ЛУГАНЩИНА ДЛЯ МЕНЕ – це місце, де я народилася, де формувалася як людина й професіоналка. Це терикони Кадіївки та крейдяні гори Старобільщини, моє безтурботне дитинство, рідні вулиці, перші мрії, перші перемоги та успішний успіх. Я була щаслива там, де мала улюблену роботу, родину, будинок.
Там народилися мої діти. Там залишилася частина мого життя, моєї пам’яті та моєї любові. Там поховані мої рідні – люди, які вчили мене бути сильною, чесною і небайдужою.
Луганщина для мене насамперед – це люди, яких я пам’ятаю та ціную, які здатні триматися одне за одного навіть у найтемніші часи. Саме тому, навіть перебуваючи в релокації, я продовжую працювати для Луганщини й разом з людьми Луганщини. Бо дім для мене це те, що живе в моєму серці.
Я У ЦЬОМУ ПРОЄКТІ, БО мені важливо, щоб Луганщина залишалася частиною України – не лише на мапі, а й у спільній пам’яті, культурі та суспільному діалозі.
Мені важливо продовжувати боротьбу за уми й серця наших людей, за право говорити про Луганщину не через стереотипи чи зведення новин, а через реальні історії, досвід, культуру та голоси тих, хто любить свій край.
Я вірю, що пам’ять – це теж форма спротиву. Поки ми зберігаємо спогади луганців/-ок, документуємо історії, підтримуємо зв’язки між людьми – Луганщина живе. У словах, у мистецтві, у спільнотах, у людях, які змушені були виїхати, але не втратили відчуття дому.
ЗА ЦЕЙ КОРОТКИЙ ПЕРІОД РОБОТИ В ПРОЄКТІ МЕНЕ ВЖЕ ВРАЗИЛО ТЕ, наскільки людям важливо бути почутими. Поділитися спогадом, згадати рідну вулицю, школу, дім, людей поруч – усе це для когось може здаватися дрібницями, але насправді саме з таких деталей складається жива пам’ять про Луганщину.
Я зрозуміла, що немає “маленьких” історій чи неважливих спогадів. Кожен досвід, кожен голос, кожна емоція – це частина великої історії нашого регіону, який ми маємо зберегти для себе й наступних поколінь.
Усе, що пов’язує нас із Луганщиною, сьогодні має особливу цінність.
МОЯ МЕТА В ПРОЄКТІ – зберігати й посилювати присутність Луганщини в загальноукраїнському культурному та суспільному просторі через людські історії, пам’ять і діалог. Не дати можливості окупантам стерти або привласнити нашу культуру, традиції, нашу ідентичність.
Для мене важливо створювати простір, у якому голоси луганців будуть почуті, а досвід людей, які пережили війну, втрату дому та вимушене переміщення, стане частиною спільної історії України.
Також я хочу, щоб через цей проєкт формувалися нові зв’язки між людьми, народжувалися спільні ініціативи й зберігалося відчуття єдності, навіть на відстані.
***
Проєкт реалізується ГО “Центр спільного розвитку “Дієва громада” у партнерстві з Луганським обласним краєзнавчим музеєм, ГО “Арт-Резиденція Плюс-Мінус ” та Старобільською районною державною адміністрацією в рамках проєкту “Спадщина. Простір для роботи” за підтримки міжнародного благодійного фонду “ІЗОЛЯЦІЯ. Платформа культурних ініціатив” та програми “Партнерство за сильну Україну”, яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.