“Мене звати Юлія Лисюк, по-батькові Олегівна. Я родом з міста Старобільськ. Це, власне, місце мого народження. Довгий час проживала у селі Курячівка тодішнього Старобільського району і, власне, там провела своє раннє дитинство. Мені 31 рочок. Я українка. Я бібліотекарка, філологиня. Наразі працюю в Луганській обласній універсальній науковій бібліотеці. Працюю там із 2016 року. Влітку буде вже 10 років. Тому, якщо схочете, привітайте”, – отак тепло починає наша співрозмовниця розповідь про себе.
Працюючи з історіями людей, які відгукнулись на заклик нашої команди й долучились до проєкту “Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі”, вкотре розумієш: інерція від цих історій триватиме значно довше, ніж проєкт як такий.
Спогади, спостереження, рефлексії пані Юлії Лисак настільки глибокі й значною мірою навіть професійні (бо вона бібліотекарка, філологиня, менеджерка у своїй галузі), що їх варто подавати кількома публікаціями.
У цій поговоримо про мову. І знову буде багато прямої мови.
Отже, дитинство (принаймні, раннє) пані Юлія провела в селі Курячівка.
“Вдома, в школі ми спілкувалися українською. У школі була така більш притомна українська мова, вдома це був більше “сурж”, – розповідає Юлія.
І згадує, що в дитинстві дуже любила дивитися новини з Аллою Мазур і Марічкою Падалко, а також “Імперію кіно” з Ольгою Сумською.
“Мені так подобалася їхня українська, ну, просто неймовірна дикція. І мені подобалося копіювати, дублювати вимову певних слів”, – каже співрозмовниця.
Одночасно пригадує випадки, які тоді здавалися кумедними курйозами, а тепер переосмислюється і сприймаються як зачатки несвідомої русифікації. Тобто, її спроб.
“Власне у селі ми спілкувалися так само більше суржиком. Але пам’ятаю такий випадок. Ми якось з моєю подружкою Інною, малими були, вирішили піти в лісок, нарвати перших своїх грибів. Це були мої перші гриби, а у Інни уже це був не перший її кошик. І тому мені було якось з нею спокійніше через цей досвід йти до лісу. І щось ми там блукаємо… Це навіть рощиця, невеличкий такий лісок… Навіть не пам’ятаю куди саме, в який край села ми забрели. Пам’ятаю, що ми йдемо лісом і вона пропонує перейти на російську – типу, щось ми там дивилися якійсь серіал був популярний… Я не пам’ятаю вже, що це був за серіал… І ми хотіли типу копіювати героїв. І вона от запропонувала цю ідею — перейти на російську. Я, звісно, з оптимізмом і з радістю відгукнулася на це, на її пропозицію… Щось ми починаємо говорити, я розумію, що мені капець як важко це робити. Я не можу… ну, коротше… не маю ніякої зв’язності… І бачимо ми гриб. Великий гриб. І я на нього реагую російською мовою. Щось я кажу: “Инна, смотри, какой гриб великий”, — тобто “великий гриб”. І вона мене засоромила, вона якось так уїдливо висловилася, що от “вабще-то бальшой треба було казати”. Бальшой… І, ну, вона висловилася так, ніби, знаєте, якось так присоромила, що “ой, ой, ото весь твій суржик, то все, що ти знаєш”. І тоді, не знаю, цей мікросором, він все ж таки закрався. Можливо, того вечора я забула про це, коли повернулася додому”.
Історія виринула в пам’яті, у свідомості, коли в 6 класі Юля перейшла в школу з російською мовою викладання в Старобільськ. Це була спеціалізована школа №3 з поглибленим вивченням англійської мови.
У новій школі дівчинка не чула української на перервах у коридорі.
Розповідає, що в новій школі їй вкрай складно було засвоїти російську мову саме як навчальну дисципліну – вчителька навіть погрожувала тим, що дівчинці доведеться перевестись в інший навчальний заклад.
Юлія згадує: “Українська викладалася двічі на тиждень. І російська… От я не пам’ятаю, або теж щодня викладалася, або так само на рівні з українською двічі або тричі. От, щоб не збрехати, цього я точно не пам’ятаю. Але точно англійська була щодня. …Дивіться, виходило так: у нас російська мова і російська література була на рівні, за кількістю уроків, на рівні з українською. Тобто, двічі література українська/російська і двічі мова українська/російська. Але, звичайно, найпрестижніше, найусвідомленіше, це було вивчати російську мову, адже це була мова спілкування усіх школярів. Я української мови не чула жодного разу на наших перервах. Я ніколи від школярів не чула української. Був єдиний випадок, і то я не знаю, що потім сталося з тим хлопчиком, чи, ну, я маю на увазі, як швидко він перейшов на російську, я почула суржик від нього. Я так зрозуміла, що він теж переїхав звідкілясь (при цьому село Юлії, Курячівка – у безпосередній близькості від Старобільска, тобто “переїхати” означає переїхати навіть з найближчого населеного пункту. – Авторка). І той хлопчик тоді говорив ще суржиком. І все. Така от історія мого зросійщення, її пік відбувся саме в школі. Я не скажу, що я це усвідомлювала, абсолютно ні. Здавалося, що це нормальність, абсолютна нормальність. Здавалось, всі так живуть. Навіть сусідня гімназія українськомовна – там теж буяла на перервах винятково російська і серед дітей, і серед вчителів. Тому нічого в цьому якогось такого незрозумілого не було. Це була, я ж кажу, абсолютна нормальність. Але ненормальність сталася тоді, коли мені варто було вдосконалювати російську, бо я прийшла в нову школу навчатися з далеко не вдосконаленою російською, і з англійською так само. Скажімо так, перші мої кроки були в бік англійської, щоб її наздогнати до рівня моїх однокласників. І тому спершу з англійською мене було більш успішно, ніж з російською. А потім мене почала жорстко присоромлювати вчителька російської мови і літератури, бо я жахливо писала диктанти, я навіть переписувала тексти з книги російської жахливо. І одного разу вона мене викликала з зошитом, почала перевіряти текст. І, власне, при всьому класі вона сказала: “Юлю, ти не зможеш навчатися далі в цій школі, якщо ти надалі будеш писати такі тексти. З такою кількістю помилок”. Тоді я сильно налякалася, подумала – все просто дно, на якому опиниться моя шкільна кар’єра. От тому, да, я піднатисла, і, звичайно, російська почала займати перше місце у моєму шкільному житті на той момент.
Але зі мною потім сталися старші класи… І я зрозуміла, що українська мені набагато ближча. У мене з української мови і літератури вищі бали. Я її краще розумію, нею в мене краще виходить і писати, і формулювати думки. Тобто, вона мені набагато ближча. Я не могла собі цього пояснити. Але мені вона була приємнішою. І тому, склавши ЗНО на доволі високий бал з української мови, аж на 192, і хай це буде зафіксовано (для проєкту “Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі”. – Авторка.) Склавши ЗНО доволі успішно з української мови, я вирішила: ні, це буде не “кульок”, не коледж культури в Луганську, а Луганський національний університет ім. Тараса Шевченко, філологічний факультет. І, власне, відтоді українська мова почала переосмислюватися в моєму житті дуже глибинно, усвідомлено, і це був зовсім інший рівень… Зовсім інший рівень усвідомлення української мови”.
Ще один мікроспогад, як називає це сама співрозмовниця, наведемо її прямою мовою – для емоційної точності: “…Насправді уже зараз це для мене великий спогад і велика підтримка, власне, з боку моєї мами. Моя мама на той момент переважно російськомовна була. Коли вона познайомилася з моїм татом, він був суржикомовний, українськомовний хлоп, кучерявий, а мама була російськомовною повністю. І потім вже, в середовищі мого тата і моєї бабуні, її свекрухи, мама вже почала більше все ж таки вкраплювати суржик, українські слова в своє мовлення. Але на роботі вона переважно спілкувалася російською. І от я пам’ятаю, що, вже перейшовши в третю школу, в Старобільськ, сидимо, ми з нею, значить, влітку, або це була якась така тепла пора, ми з нею різали помідори… Ну, щось таке ми з нею різали на закрутки. І я вирішую при мамі перейти на російську повністю. Це, напевно, ще з того моменту, як мене соромили, не знаю, якось воно так приклалося, я от не пам’ятаю, чи це до того моменту, чи після… Словом, я вже почала навчатися в новій школі і подумала, що, ну, напевно, треба російську зробити мовою своєї буденщини. І от я з мамою почала говорити російською, вона щось там слухала, відповідала, потім так почала усміхатися, і потім вона мені, типу, каже: “Юль, а ти можеш бути собою?” Типу?.. І я… Вона так просто це сказала, але вона так ніби, от ніби вона мене відчула, от просто в ці кілька секунд, в які вона вклала оцю невеличку фразу, вона просто перевернула моє ставлення до того, щоб говорити російською в родинні. Ну, тобто, для себе за ті три секунди я просто вирішила, що я не робитиму цього вдома, я не говоритиму російською вдома зі своїм там україномовним татом, бабунею, братом, мамою. Ну, тобто, я цього не робитиму в жодному разі”.
Періодично Юлія потрапляла в гості до своєї подружки, яка переїхала в Старобільськ з Білокуракиного – теж з україномовної школи. Вдома ця родина так само спілкувалася так званим суржиком, і подружка Юлі не переходила на російську зі своїми батьками.
Наша співрозмовниця згадує: “…І я пам’ятаю, що вона це робила навіть трошки пошепки, бо вона ніби соромилася своєї суржикомовності, скажімо так. Я теж соромилася цього, не можу приховувать, теж соромилася, коли там подружки приходили на день народження, в гості до мене. Теж соромилася переходити на суржик і часто теж стишувала голос, коли говорила з батьками. Але – я стишувала, проте не переходила на російську, щоб бути голоснішою. Для мене кайф, що я стишувала голос, але продовжувала говорити тією мовою, яка була мені ближчою, мовою моєї родини”.
***
Проєкт “Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі” реалізується ГО “Центр спільного розвитку “Дієва громада” у партнерстві з Луганським обласним краєзнавчим музеєм, ГО “Плюс-Мінус Нескінченність” та Старобільською районною державною адміністрацією в рамках проєкту “Спадщина. Простір для роботи” за підтримки міжнародного благодійного фонду “ІЗОЛЯЦІЯ. Платформа культурних ініціатив” та програми “Партнерство за сильну Україну”, яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
Юлія Сабаєва