Після 24 лютого цього року життя та долі українців та українок з різних регіонів України переплелися. Війна змусила багатьох покинути свої рідні міста та села у пошуках безпечних місць. Про те, як це відбувалось на Свалявщині, розповіли переселенка з Києва та представниця Свалявського ліцею. 

Поневіряння довжиною в півроку

Киянку Тетяну війна змусила залишити рідну домівку 6 березня. Разом із мамою Світланою Олександрівною та двома 11-річними дочками жінка планувала виїхати до Німеччини.

“Пам’ятаю, як ми спали одягнені, весь час бігали в укриття під час сирен. Так продовжуватися не могло” – згадує Тетяна.

Переселенка планувала їхати на авто разом із автобусною групою, але дорогою відстала, ледве розминувшись із колоною танків на житомирській трасі. Згодом Тетяна з рідними приїхала до Сваляви, де відвідала пункт реєстрації внутрішньо переміщених осіб. У Сваляві жінок тимчасово оселили у дитячому садку. Через сильний недосип Тетяна зрозуміла, що не зможе поки сісти за кермо, і поїздка відклалася знову. Зателефонувавши до автобусної групи, жінка дізналася, що в Німеччині українці приїхали до маленького містечка з мінімумом інфраструктури.

“Я розуміла, що не все так казково та добре за кордоном. Туди люди здебільшого їхали до знайомих чи родичів, чи маючи великі гроші. Дехто їхав “у нікуди”. Я не хотіла такого ні для себе, ні для своїх дітей” – каже переселенка.

Тому жінка вирішила, що залишиться у Сваляві, де мешкає вже півроку. Спочатку сім’я жила в садку, перші дні намагаючись знайти орендоване житло. За спогадами жінки, спали на підлозі на дитячих матрацах і в прохолодному приміщенні, ховаючись під трьома дитячими ковдрами. Дорослі діти не вміщувались у ліжках для дошкільнят. Минав час, ціни на квартири не зменшувались, а в садку умови стали трохи комфортнішими.

“Я знайшла у “секонді” ковдри. Волонтери допомогли – знайшли матраци. Одній дитині на столі влаштувала ложе, абияк облаштувались. А на початку червня нас із саду почали виганяти”, – згадує Тетяна.

Незабаром сім’я потрапила до гуртожитку, де оселилася з умовою на місяць. Там жінки мешкають досі, оскільки зіткнулися з відсутністю робочих місць та квартир за прийнятними цінами.

“Дотепер нас просять звільнити приміщення. Але куди йти? Я думала, з роботою налагодиться, вже місяць обіцяють вакансію. А квартиру винаймати дуже дорого…” – стверджує переселенка. – “Дехто вважає, що у Києві все добре і можна повертатися додому, у мене інша думка щодо безпеки. Я знаю, що тут моя мама та діти у більшій безпеці, ніж там. Тут хоч і сирени, але ймовірність, що щось прилетить, на сьогодні набагато менша, ніж у Києві”.

Тетяна зізнається, що сумує за чоловіком та старшим сином, які залишилися в Києві. Але жінка не має житлових умов, щоб переселити рідних до себе.

“Психологічно було непросто зіткнутися з тим, що не було відповіді та підтримки з боку місцевої влади та населення. Нас переважно підтримували волонтери. Але я така людина, що завжди намагаюся підлаштовуватись під ситуацію та знаходити шляхи вирішення” – заявляє переселенка.

Власне ГО та складнощі адаптації

Тетяна разом із однодумцями вирішили створити громадську організацію, щоб допомагати переселенцям. Наразі організація у процесі створення, вже підготовлені усі необхідні документи. У її складі – переселенці та місцеві жителі зі Сваляви, Ужгорода, Мукачева і не лише. Мета організації – знаходити у житловому фонді будівлі, що перебувають у комунальній власності та не використовуються, ремонтувати їх та поселяти там переселенців. Для цього планують залучати місцеву владу та благодійні фонди.

“Є приклади, коли людей поселяли, наприклад, у санаторії з умовою на півроку-рік, а через місяць виселяли, і люди залишалися на вулиці. Або коли люди орендували будинок, але розуміють, що взимку не зможуть його протопити. Усім цим людям потрібна підтримка у пошуку житла чи роботи”, – каже Тетяна.

Окрім діяльності ГО з пошуку житла, у жінки також є ідеї щодо створення бізнес-проектів із залученням переселенців. Але для цього, за її словами, потрібна підтримка влади.

Крім того, на основі ГО створено дитячий клуб, який має налагодити спільну мову дітей-переселенців та місцевих дітей. У цьому клубі за підтримки ООН вже проводять дитячі заходи – екскурсії, кулінарні майстер-класи, походи до басейну та інше.

Крім того, від ООН проводилися і психологічні зустрічі як для дорослих, так і для дітей, що у зв’язку з обставинами дуже актуально.

“Діти спочатку дуже важко адаптувалися. Я спочатку це не зрозуміла, бо була зайнята облаштуванням побуту. Вони не звикли до таких умов, у них від народження була своя кімната, інший спосіб життя. Тут же в одній кімнаті можуть жити чужі люди. Та й бабусі важко. Вона раніше жила окремо, а тут живемо всі разом, ванна та туалет – на поверсі. Це складно” – розповідає Тетяна.

Жінка зізнається, що й сама не адаптувалася до ситуації. Для неї життя в гуртожитку також складне і незвичне – потрібно постійно готувати, бо ніде зберігати їжу, прати речі вручну через велику чергу до пральної машинки. Спочатку, за словами Тетяни, на кухні зовсім не було де готувати, бо не було плити, але потім “Дієва громада” надала необхідну техніку. Крім того, активній киянці складно підлаштуватися під спокійний ритм життя в Сваляві, та й доступність сервісу відрізняється.

“Але нудьгувати та переживати ніколи. Я людина активна, намагаюся завжди пізнавати щось нове, використовувати можливості максимально. Ми з дітьми ходимо на екскурсії, до церкви, до джерел, у гори. Бачили такі місця, де навіть місцеві не були. Крім того, збираємось компанією та їздимо за “гуманітаркою”. Займаємося дітьми, приготуванням, приготуванням. Живемо своїм життям” – підсумовує Тетяна.

Як місцевий ліцей дав прихисток переселенцям

В гуртожитку Свалявського професійного будівельного ліцею станом на серпень розміщується 67 ВПО. За спогадам Марії Василівни Герко, заступниці директора ліцею, перші переселенці почали заселятись до гуртожитку уже з 25 лютого. На той момент працівники не дуже були обізнані з тим, що робити в такій ситуації, та з часом заселення стало унормованим та організованим. З’явився облік поселенців, а з березня людей стали поселяти за паспортними даними.

Наразі в гуртожитку ліцею проживає 67 людей, більшості з яких нікуди повертатись – їхнє житло або в окупації, або зруйноване. З десяток осіб початково було поселено з умовою на проживання протягом місяця, та вони залишаються дотепер через брак житла. Деякий час кількість переселенців зростала майже до 100, при тому, що гуртожиток загалом розрахований на сто осіб.

З вересня переміщені особи розділятимуть гуртожиток з учнями Свалявського ліцею. За словами заступниці директора ліцею, навесні через це виникали проблеми з розміщенням учнів. Та цього разу проблему намагаються вирішувати різними способами. Наприклад, в кімнатах, розрахованих на 4-5 людей, розміщуватимуть по 6-7 учнів, щоб нікому не відмовляти в поселенні. Ще одне нововведення – розділення мешканців по різних блоках гуртожитку, а також проведення ремонту в частині кімнат. 

Так, три кімнати для переміщених осіб будуть відремонтовані з допомогою благодійного фонду “Карітас”. Кімнати пристосують для більш індивідуального користування, встановивши в кожну кімнату окремий душ і кухонний куточок. Таким чином кімнати стануть більш зручними для кожної сім’ї окремо. Загалом буде відремонтовано 6 кімнат, три з яких – за рахунок власних коштів ліцею. Частина ремонтних робіт скоро має завершитись. Крім того, до гуртожитку вже завезли 50 зручних ліжок для ВПО, нові меблі та багато іншого. 

“Ми не планували ремонтувати саме ці кімнати. Але склалась така ситуація, і треба зробити так, щоб стало зручніше і ВПО, і учням”, – розповідає Марія Василівна. – “На початку ніхто не був готовий до такого. Це були нестандартні умови для нас і для дітей. Учні в гуртожитку самі себе забезпечували подушками, матрацами тощо. Тож при появі переселенців постало питання, звідки це все взяти.  Спочатку нічого не фінансувалось, наші працівники самі приносили продукти, якісь побутові речі. Згодом підключились благодійні організації, волонтери. Допомагали грошима або продуктами харчування. Та з часом можливості людей було вичерпано”.

За словами Марії Василівни, місцева влада теж допомагала – матрацами, постільною білизною, продуктами. Та більшість допомоги все ж надійшла від громадських організацій. Так, наразі ліцей має річний договір з організацією “Регіон Карпат”, яка періодично завозить продукти харчування, постільну білизну, рушники, посуд, побутову техніку, надає адресну допомогу за потреби.

ГО ЦСР “Дієва громада” придбала для гуртожитку холодильник, пральну машину, електроплитку, стаціонарну плиту з духовою шафою, ел. бойлер та іншу техніку. Крім гуманітарної допомоги. організація працює з переміщеними особами на психологічних тренінгах, курсах української мови та інших заходах. 

“Ми йдемо на зустріч кожній організації, бо наші мешканці не мають можливості самі себе забезпечити”. 

Крім гуманітарної допомоги, ліцей намагається підтримати переселенців ще й дружньою атмосферою. Адже за час спільного існування працівники гуртожитку та ВПО встигли створити велику дружню сім’ю.

“Ми не втрачаємо зв’язок навіть з тими, хто вже поїхав. Переписуємось, вітаємо одне одного зі святами, ділимось проблемами. Нам пощастило зустрітись з такими хорошими людьми, тож і атмосфера у нас хороша і дружня”, – резюмує Марія Василівна.

Матеріал створено в рамках проєкту «Допомога завжди поруч», що реалізується ГО “Центр спільного розвитку “Дієва громада” у рамках «Програми ЄС Міцні регіони – Спеціальна програма підтримки України», що співфінансується Європейським Союзом та Федеральним міністерством економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ).