ЖИТТЯ – ЦЕ І ПРОЄКТ, І ГРА: ПЕРЕСЕЛЕНЦІ НА ЗАКАРПАТТІ В ІГРОВІЙ ФОРМІ ВЧИЛИСЬ АКТИВІЗУВАТИ ГРОМАДУ
Компанію дорослих людей, здебільшого переселенців з Луганської й Донецької областей, 22 жовтня об’єднала гра “Спільноти в безпеці”, яку провела фасилітаторка, представниця Мережі робочих груп з безпеки Світлана Агаджанян у Старобільскому хабі в місті Свалява Закарпатської області.
Це була ніби звичайна настільна гра, коли кожен кидає кубики з цяточками, “ходить” ту кількість кроків, яка йому випала, й у процесі потрапляє в певні ситуації. Але незвичайність її полягала в тому, що на пару годин дорослі люди приміряли на себе цілком нові ролі: студент – роль пенсіонера, громадська активістка – роль очільниці поліції, журналістка – роль чоловіка з інвалідністю… Були тут і чиновниця, і представниця умовних донорів від ООН, і підприємець, і голова робочої групи, і менеджерка, і ветеран війни… У кожного була своя суперсила і своє завдання. У той же час у групи було й спільне завдання – вивести свою громаду на максимально можливий рівень спроможності.
Отже, ситуативний колектив переселенців (людей різної статі, різного віку і з різним життєвим досвідом) у рамках гри приміряв на себе роль громади, в якій потрібно активізувати мешканців для її сталого розвитку й для того, щоб кожен мешканець почувався в комфорті та безпеці.
Кожен учасник гри – як і в житті – мав свої ресурси: енергію, час, комунікативні навички, навички проєктного менеджменту. Чогось було більше, чогось менше, чогось взагалі обмаль або на нулі… І кожен міг накопичувати свої ресурси, ділитись ними з іншими чи витрачати на користь громади – потрапляючи в процесі гри як у халепи, так і в позитивні ситуації.
Строго кажучи, метою гри з точки зору її розробників було познайомити учасників із впровадженням інструменту мобілізації громад, пояснити підходи, на яких він базується та активізувати людей до активних дій, в тому числі ВПО у нових місцях проживання. Але зрештою учасники зробили більше. Вони не просто приміряли на себе ті чи інші ролі, а по-справжньому увійшли в образи. Вони відчули, що саме може зробити людина з надлишковими сил, навіть обмеженими ресурсами не лише для себе, а й для громади. Гравці сперечались і завжи знаходили спільне рішення. Вони одночасно вчились, разважались і відчували азарт. І не помітили, як пролетіли дві години.
Роль об’єктивних життєвих обставин, які диктують умови кожній людині, у грі виконували кубики, які заводили гравців у різні ситуації, змушуючи втілювати ті чи інші проєкти. І це наштовхувало на висновок: наше життя чи життя нашої громади – це також проєкт, і нам цілком посильно давати йому ладу за дуже різних і несподіваних обставин.
Показово, що учасники гри могли у будь-який момент її зупинити – адже більшість працює, на декого чекають діти (тут же, у дитячому просторі Kinder hub, який працює при Старобільському хабі) і на всіх чекають побутові справи. Але всі без винятку хотіли дістатись фініша – що й зробили. При цьому вивівши свою умовну громаду на максимальний рівень спроможності.
