Ставши евакуйованим, ти проходиш кілька стадій.
То вже згодом ти можеш будувати якісь плани, думати про отримання довідки ВПО, заморочуватись над тим, де взяти ковдру й каструлю з кришкою, та навіть обирати між вівсянкою й бутербродом на сніданок.
Але на першій стадії все інакше. Це той момент, коли ти тільки-но вирвався або з окупації, або з-під обстрілів під тихе небо, під рідний український прапор.
Таких людей одразу видно. Вони змучені й сірі. Вони легко «заводяться» й нервово жестикулюють. Вони дикими очима дивляться на каву з молоком і не можуть повірити в те, що вона реальна. Не менш дикими очима вони вдивляються в полиці магазинів. Вони дослухаються до кожного звука й періодично шукають дикими очима своїх дітей. Вони ще абсолютно не готові планувати своє майбутнє.
…Роздобути води й хліба, приготувати їсти на вогнищі, сховатися у підвалі, почувши певний звук – оце зрозуміла й звична для них реальність.
А малювання гуашшю яскравих квітів – та ще й з котом на колінах, та ще й на тлі осінніх Карпат… Це для них щось ірреальне.
І саме такі слухачі 12 жовтня прийшли на майстер-клас зі спонтанного живопису від харківського художника Олега Винника – в рамках артрезиденції «Аура міста».
ВСІ ФОТО – https://dievagromada.org/aura-mista-spontannyj-zhyvopys/
Ці люди – здебільшого жінки з дітьми та онуками – буквально за пару днів до того завдяки Червоному Хресту змогли виїхати з Ізюму Харківської області та Глухова, що на Сумщині. Волонтери поселили їх до санаторію «Континент» у селі Поляна на Закарпатті, дали можливість прийти до тями, наскільки це можливо… І тепер кожному й кожній з них треба вирішувати, що робити далі. Варіантом, який пропонують міжнародні партнери, є виїзд до Норвегії, і цим людям треба швидко робити вибір – чи пристати на таку пропозицію. В контексті відсутності роботи, власного немолодого віку, необхідності вчити дітей, неволодіння іноземними мовами, та ще й з урахуванням розхитаної психіки – вибір надважкий.
Саме в такий надважкий момент і потрапили вони до рук Олега Винника…
…І бачили б ви, з яким натхненням вони малювали…
***
Контраст між тим, звідки ці люди виїхали, і тим, куди вони потрапили, був, напевно, не терапевтичним, а шокотерапевтичним.
Там ти думала, де б роздобути чаю і чи не зарано виходити з підвалу…
А тут ти думаєш, чи не забагато води взяла на пензля, щоб змочити папір. І думаєш, який колір обрати для квітки. І в який глечик цю квітку «поставити»…
***
Навіть під час малювання вони час від часу починали знову говорити все на ті самі теми.
– У мене закордонного паспорта немає, то я, напевно, додому повернусь, – напівжартома каже немолода Віра.
– Ви ж знаєте, яка там мова? – питає хтось у 15-річних підлітків Дмитра та Лізи. – Вивчите, нічого страшного…
– Чисте небо, без літаків, – відповідає на питання Олега щодо власних асоціацій з Перемогою Людмила, мама Дмитра. Вона з 15-річним сином пережила окупацію рідного Ізюму, важкі бої за місто…
Її виснаженість – фізична й моральна – просто б’є в очі.
Багато тижнів – кожної секунди – вона переживала такі страхи за свого дорослого хлопчика, які годі й описати.
А ось її син тримається. Принаймні зовні. Посміхається, малює, гладить санаторського кота… Миє пензлі та стаканчики після роботи… І жартує.
…Правду кажучи, це досить складно описати.
Описати те, як мистецтво лікує настільки травмованих людей.
Але – лікує.
Артрезиденція «Аура міста» Арттерапевтична програма «Евакуйовані» реалізується громадською організацією «Центр спільного розвитку «Дієва громада» за підтримки проєкту «Розбудова структур надання послуг та освітнього потенціалу для психосоціального забезпечення в Україні», що впроваджується GIZ за дорученням уряду Німеччини.