4 вересня в відбулася третя творча зустріч «Степами до своїх» у межах проєкту «Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі».
Ми зібралися, щоб поговорити про Луганщину мовою особистих спогадів.
Закрийте очі
На кілька хвилин ведуча запропонувала гостям заплющити очі й подумки повернутися на Луганщину.
І сталося те, заради чого, власне, ми й збираємо локальні голоси.
Хтось побачив дитинство. Хтось – безкрайній степ і ковилу. Комусь раптом запахло жужалкою. Хтось побачив абрикоси біля рідної хати.
Хтось подумки повернувся до річки, хтось – до батьківського дому, а хтось – до людей, яких уже давно немає поруч.
Виявилося, що пам’ять має запахи, звуки, кольори й навіть свою температуру.
Іноді для того, щоб повернутися додому, достатньо просто заплющити очі.
Ми говорили і про те, як звучить Луганщина. Про нашу слобожанську говірку, слова й особливості мовлення, які впізнаєш одразу, де б не почув.
Говорили про те, що культура краю живе у щоденному: у словах, піснях, рецептах, вишивці, звичаях і способі бути разом.
Луганщина. Сила спадщини. Гордість землі
Окремою частиною зустрічі стала розповідь нашої землячки, Народної майстрині Луганщини Юлії Хацановської про вишивку регіону.
Говорили про те, що наша вишивка налічує понад 100 традиційних лічильних та вільних швів, серед яких гладь, мережка, хрестик, вирізування, заволікання, ретязь, тощо. У вишивці зберігаються уявлення наших предків про красу, природу, родину, захист і зв’язок людини зі своїм корінням. Через кольори, символи та узори передавалося те, що не завжди можна було сказати словами.
А для нас особливо важливо було говорити про вишивку саме в контексті Луганщини. Бо культура Луганщини – це не щось відірване від загальноукраїнської традиції. Це її частина, зі своїми особливостями, локальними історіями, майстринями, родинними традиціями та пам’яттю.
«Наш взір – ковили шепіт, світанок золотий,
Безмежний подих степу і дух землі святий.
Прадавня сила роду живе в них крізь віки –
Луганські вишиванки м нескорені стежки!»
– Марина Провоторова
І, можливо, саме в цьому – одна з відповідей на наше питання «Луганщина –це…».
Це не лише місце, звідки ми родом.
Це те, що ми продовжуємо нести в собі.
А ще була вікторина про Луганщину
Здавалося б, що ми, луганчани, маємо знати про свій край усе. Але питання відкрили чимало нового навіть для тих, хто народився і прожив там багато років.
Наприклад про те, що 600 років тому на Луганщині неподалік с. Шипілівка (Лисичанськ) перебувала літня резиденція Хана Абдаллаха, у 1360-х роках він тимчасово переніс туди столицю Золотої Орди.
Або про те, що в місті Кадіївка, Палац культури має форму літака, він був побудований в 1937 році на честь найбільшого літака свого часу з розмахом крил понад 60 метрів АНТ-20 «Максим Горький».
І, звичайно, були пісні, поезія, традиційні страви та розмови
Авторську пісню «Моя Батьківщина» виконала юна Кіра Ребрик, ака народилась в Старобільську в той час, коли рідне місто її батьків – Луганськ, вже було окуповане.
Свої авторські пісні заспівав Сергій Летучий.
Ми птахи, пил землі.
Несе нас кожен рік…
Це пісня про рух життя. Про те, як змінюються міста, маршрути, обставини й ми самі. Про випадкові зустрічі, повернення, нові дороги і здатність не зупинятися, навіть коли життя вкотре змінює напрямок.
А ще були сльози
Плакали.
За домом. За людьми. За дитинством. За тим життям, яке здавалося звичайним, поки не стало спогадом.
Але це були потрібні сльози.
Бо іноді пам’яті потрібен простір, де можна не триматися.
Де можна сказати: «Я сумую».
І почути у відповідь: «Я теж».
Саме так народжується відчуття, що ти не один.
На початку зустрічі ми запитали: «Луганщина — це…»
А наприкінці відповідь уже складалася з десятків голосів.
Це дім.
Це степ.
Це батьки й дідусі.
Це абрикоси й ковила.
Це річки й білі гори.
Це пісні.
Це наша говірка.
Це друзі.
Це дитинство.
Це пам’ять.
Це люди.
Це Україна.
І, мабуть, саме тому Луганщина продовжує жити – у наших спогадах, у наших голосах, у наших дітях, у піснях, які ми співаємо, і традиціях, які передаємо далі.
Дякуємо всім, хто цього дня пройшов разом із нами «Степами до своїх».
Ми ще повернемося до цих історій.
Бо локальні голоси – це частина великої історії України.
Проєкт реалізується ГО “Центр спільного розвитку “Дієва громада” у партнерстві з Луганським обласним краєзнавчим музеєм, ГО “Арт-Резиденція Плюс-Мінус” та Старобільською районною державною адміністрацією в рамках проєкту “Спадщина. Простір для роботи” за підтримки міжнародного благодійного фонду “ІЗОЛЯЦІЯ. Платформа культурних ініціатив” та програми “Партнерство за сильну Україну”, яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.